З цього логічно й незаперечно випливало, що Кін сам себе в жодному разі не ошукував.
Ласкава пані
У Терези впевненість також щотижня зростала. З трьох її кімнат меблі стояли тільки в одній, у їдальні. У двох інших їх ще, на жаль, не було. Саме в них вона й крутилася, щоб не зношувалися меблі в їдальні. Звичайно Тереза стояла під дверима, що вели до його письмового столу, й підслуховувала. Годинами, по цілих півдня стовбичила вона там, припавши очима до щілини, крізь яку анічогісінько не було видно, виставивши в його бік лікті, без стільця, на який можна було б зіпертися, розраховуючи тільки на себе та свою спідницю, й чекала — вона добре знала чого. Тереза ніколи не стомлювалась. Вона застукувала його, коли він починав розмовляти, хоч був і сам. Дружина була для нього надто погана, тож він і розбалакував з порожнечею, так йому й треба. Перед обідом і вечерею вона переходила на кухню.
За роботою, далеко від Терези, Кін почувався добре й був задоволений. А вона майже завжди була поруч, рівно за два кроки від нього.
Щоправда, іноді в нього зринала думка про те, що вона виношує якусь тираду, спрямовану проти нього. Але Тереза знай мовчала й мовчала. Він поклав собі один раз на місяць перевіряти, як у її кімнатах зберігаються книжки. Від крадіжки книжок не гарантований ніхто.
Одного дня, годині о десятій — їй саме було так добре все чути, — він, рішуче налаштований на інспекцію, нагло розчахнув двері. Тереза відскочила назад і трохи не впала.
— Що за манери?! — вигукнула вона, знахабнівши від жаху. — Люди стукають, коли входять. Можна подумати, що я зі своїх кімнат підслуховую. Навіщо мені підслуховувати? Коли чоловік одружений, то вже дозволяє собі що завгодно. Тьху! Тут більш нічого й не скажеш. Яка невихованість, тьху!
Як, він має стукати, щоб увійти до власних книжок?! Ганьба! Сміх! Безглуздя! Та вона з глузду з’їхала. Пора вже дати їй ляпаса. Може, прийде до тями.
Він уявив собі сліди від своєї п’ятірні на її товстій, угодованій, лиснючій щоці. Несправедливо було б віддати перевагу якійсь одній щоці. Не завадило б затопити їй з обох рук одразу. Якщо погано вцілиш, червоні пасмуги з одного боку виявляться трохи вище, ніж із другого. Це було б огидно. Він вивчав китайське мистецтво, і в ньому прищепилася палка любов до симетрії.
Тереза завважила, що він придивляється до її щік. Вона забула про стук у двері, відвернулась і, запрошуючи його ввійти, сказала:
— Не треба.
Отже, він здобув перемогу й без ляпаса. Його цікавість до її щік згасла. Цілком задоволений, він рушив до полиць. Вона застигла в очікуванні. Чому він нічого не каже? Обережно поглянувши скоса на Кіна, Тереза виявила в його обличчі якусь переміну. Краще вже їй одразу піти на кухню. Свої загадки вона зазвичай розгадує там.
І нащо тільки вона це сказала? Тепер він знов не схоче. Надто вона порядна. Котрась інша відразу кинулася б йому на шию. Нічого з ним не клеїться. Така вже вона людина. Якби була старша, то вже давно закопилила б губи. Хіба такого взагалі можна назвати чоловіком? А може, він зовсім і не чоловік? Є такі страшні чоловіки, які зовсім не чоловіки. Штани — то ще не все, вони носять їх просто так. Але вони й не жінки. Це вже було. Хто зна’, коли він схоче знов. У таких це може тривати роками. Вона ще не стара, одначе вже й не дівчинка. Вона про це й сама знає, казати їй не треба. Вигляд у неї як у тридцятирічної, але вже не як у двадцятирічної. На вулиці всі чоловіки на неї озираються. А що сказав їй продавець у меблевій крамниці? «Атож, — каже, — у тридцять люди високого роду мають звичку брати шлюб — і чоловіки, й жінки». Власне, вона завше вважала, що на вигляд їй років сорок, — хіба це ганьба в п’ятдесят шість? Та коли вже він сам так каже, отой молодик, то йому видніше. «Ну, перепрошую, все ж бо ви знаєте!» — відповіла вона. Цікавий чоловік. Одразу по ній вгадав не тільки те, скільки їй років, а й що вона заміжня. А їй живи з отаким стариганом. Люди ще подумають, що він її не кохає.