Може, ліжко зрештою й поступилося б. Але всю енергію, на яку він був здатний, Кін уклав у слова. Для рук не залишалось нічого, геть нічого. Ліжко завмерло на місці, незворушне й німе. Кіна пойняла лють.
— Безсоромна дровиняка! — закричав він. — Хто, власне, твій господар? — Йому потрібна була розрядка, він прагнув будь-що суворо покарати це зухвале одоробало.
Тієї ж миті він згадав про свого могутнього товариша, сторожа. На окрилених хідлях він вискочив з помешкання, збіг сходами так, немовби їх було десяток, а не сотні, й добув м’язи, яких йому бракувало, в комірчині, де вони жили.
— Ви мені потрібні!
Голос і кістяк нагадали сторожеві тромбон. Хоча перевагу цей чоловік віддавав трубам, позаяк мав трубу й сам. А найдужче любив ударні інструменти. Він тільки пробурмотів: «Ох, ці бабиська!» — й послухався. Він не мав сумніву, що братись доведеться за дружину. Щоб викликати в собі таке бажання, він переконував себе, що вона вже повернулась. У вічко він бачив, як вона виходила. Він ненавидів цю жінку, бо то була звичайна економка, а тепер її називали пані професорка. Коли йшлося про титули, він, колишній державний службовець, був непідкупний і, надавши Кінові звання професора, зробив із цього належні висновки. Відколи померла його сухотна дочка, він не бив жодної жінки й жив самотою. На жінок у нього не вистачало часу через цю напружену роботу; вона так його виснажувала, що йому було вже не до залицянь. Часом траплялося, що він сягав рукою якій-небудь покоївці під спідницю й щипав її за стегно. Але робив це надто поважно й тим остаточно позбавляв себе й так невеликих шансів на успіх. А до лупцювання ніколи не доходило. Роками вже він мріяв про те, щоб нарешті знов дати добрячої лупки якійсь жіночій плоті. Він ступав попереду, по черзі гупаючи одним кулаком у стіну, другим — по поручнях на сходах. То він так розминався. На те гупання мешканці прочиняли двері й дивилися на цю нерівну, проте одностайну пару: на Кіна в сорочці без піджака й на сторожа з кулаками. Ніхто не важився сказати їм жодного слова. Перезиралися за надійними спинами. Коли в сторожа видавався великий день, на сходах і комар боявся писнути, тиша тут стояла мертва.
— Де вона? — привітно буркнув він, коли вони вже вийшли нагору. — Зараз ми їй покажемо!
Його провели до кабінету. Пан професор зупинився на порозі, зловтішно тицьнув довгим указівним пальцем на ліжко й звелів:
— Геть його!
Сторож штовхнув кілька разів плечем ліжко, випробовуючи його опір. Він видався йому зовсім невеликим. Зневажливо поплювавши на долоні, він сховав їх до кишень — руки були йому непотрібні, — вперся в ліжко головою і враз випхав його за двері.
— Це називається прийняти удар на голову! — пояснив він.
Через п’ять хвилин усі меблі з усіх кімнат стояли в коридорі.
— Книжок у вас чималенько, тут я пас, — проказала, затинаючись, ладна допомогти голова. Сторож хотів перевести дух, тільки щоб непомітно. Тому він просто щось сказав, не гучніше, ніж людина з нормальною силою. Потім він пішов; уже зі сходів, відхекавшись, гукнув у помешкання: — Як буде потрібно ще щось, пане професор, можете на мене покластися!
Кін нічого не відповів і поквапився причинити двері. Він навіть забув накинути ланцюжка й тільки зміряв поглядом гору мотлоху, безладно зваленого в темному коридорі, — купа п’яних у дим синюшників. Вони вочевидь уже не знали, де чиї ноги. Якби хтось уперіщив їх по спинах батогом, вони б хутко розібралися. Цієї хвилини його вороги відтоптували одне одному пальці на ногах і дряпали собі лаковані голови.
Обережно, щоб не споганити свого свята ненависним гармидером, Кін причинив за собою двері кімнати. Гордо посуваючись уздовж полиць із книжками, він любовно обмацував їхні корінці. Напружено витріщав очі, щоб вони за звичкою не заплющились. Його пойняв захват — радісний захват запізнілого єднання. У перші хвилини Кін, збентежений, промовляв слова несподівані й безглузді. Він, мовляв, вірить у вірність книжок. Тут вони всі вдома. У кожної з них, казав він, своя вдача. Він їх любить. Він просить їх ні за що на нього не гніватись. Так, вони мають право почуватись ображеними. Він, мовляв, грубо, навпомацки перевіряє, чи вони на місці. Але самим очам, відколи користується ними по-різному, вже не довіряє. Він розповідає про це тільки їм, книжкам, він розповідає їм про все. Вони потайні. Він в очах сумнівається. Він сумнівається багато в чому. Такими сумнівами його вороги зловтішалися б. У нього ворогів багато. На ім’я він не називатиме жодного. Бо сьогодні великий день Господній. Тому він воліє прощати. Тому він, поновлений у своїх правах, воліє любити.