Що далі він посувався вздовж довгих рядів книжок, що цілішою й ціліснішою поставала його давня бібліотека, то смішнішими йому здавалися вороги. Як вони посміли роз’єднати дверима єдине тіло, єдине життя? Проте жодні страждання не похитнули бібліотеку. Хоч їй і скрутили за спиною руки, хоч її й мучили тижнями, страшними, жахливими тижнями, насправді її не здолали. Здорове повітря обвівало знову з’єднані частини тіла. Вони втішалися, що нарешті знайшли одна одну. Тіло дихало, глибоко дихав і господар цього тіла.
Тільки двері погойдувалися на завісах туди-сюди. Вони псували йому святковий настрій. Двері по-простацькому вдиралися в перспективу. Звідкись ніби повіяв протяг, Кін звів погляд на стелю, горішні вікна були відчинені. Він схопив обіруч перші двері між кімнатами, скинув їх із завіс — який же дужий він став тим часом! — виніс їх до коридору й поклав на ліжко. Те саме він зробив і з рештою дверей. На одному зі стільців, що його помилково — адже той стояв біля письмового столу — викинув у коридор сторож, Кін побачив свого піджака й камізельку. Виходить, він почав святкувати в самій сорочці. Трохи знічено він одягся як належить і, опанувавши себе, повернувся до бібліотеки.
Тут він знічено вибачився за колишню свою поведінку. На радощах він, мовляв, порушив програму. Тільки нікчема ні з сього ні з того заходжується обмацувати свою кохану. Той, хто чогось варт, перед нею великого пана із себе не корчить. Нема жодної потреби запевняти її в само собою зрозумілих почуттях. Кохану беруть під своє крило, не хизуючись цим. Обіймають її в урочисті хвилини, а не тоді, коли в голові бродить хміль. У правдивому коханні освідчуються перед вівтарем.
Саме це Кін і мав намір зробити зараз. Він переставив добру стару драбину на зручне місце й виліз на неї задом наперед, так, що спина його вперлася в полиці, голова — в стелю, його видовжені ноги, тобто драбина, — в підлогу, а погляд — у весь цілісний простір бібліотеки, й звернувся до своєї коханої з такими словами:
— Від певного часу, правильніше сказати, відколи в наше життя вдерлася чужа сила, я плекаю думку поставити наші взаємини на міцну основу. Ваше існування гарантує угода; але ми, гадаю, досить розумні, щоб не помилятися щодо небезпеки, яка, попри чинну угоду, вам загрожує.
Нема потреби нагадувати вам з усіма подробицями давню й величну історію ваших страждань. Я візьму лише один випадок, щоб наочно й переконливо показати вам, як близько стоять одна до одної любов і зненависть. В історії країни, яку всі ми однаково шануємо, країни, де вам виявляли всіляку увагу, де вас оточували всілякою любов’ю і навіть визнавали, як і годиться, за справжні божества, є одна страшна подія, злочин легендарних масштабів, що його скоїв над вами один сатанинський деспот з намови одного ще більш сатанинського радника. У двісті тринадцятому році до народження Ісуса Христа з наказу китайського імператора Ші-хуанді, жорстокого узурпатора, який зважився привласнити собі титул «Перший, Величний, Божественний», спалили всі книжки в Китаї. Сам той дикий і забобонний злочинець був надто великим неуком, щоб гідно оцінити значення книжок, на основі яких заперечували його насильницьку владу. Проте його перший міністр Лі Сі, сам виплід своїх книжок, тобто нікчемний ренегат, спромігся спритним нашіптуванням штовхнути імператора на той нечуваний крок. Навіть за звичайні розмови про класичний пісенник чи класичну історичну працю китайців людям загрожувала смертна кара. Усну традицію намагалися знищити разом з письмовою. Не конфісковували тільки поодиноких книжок, яких — можете собі уявити: праць із медицини, фармакопії, мистецтва віщувати, землеробства та садівництва, тобто самий практичний мотлох.
Сказати правду, мені ще й сьогодні б’є в ніс запах від згарищ тих далеких днів. Що з того, що через три роки імператора-варвара спостигла доля, якої він заслуговував? Він помер, однак мертвим книжкам це вже не допомогло. Вони згоріли, і їх не повернути. Але я хотів би згадати й про те, що невдовзі по смерті імператора сталося з ренегатом Лі Сі. Розкусивши його сатанинську натуру, наступник трону позбавив його посади першого міністра, яку той обіймав понад тридцять років. Його закували в кайдани, кинули у в’язницю й присудили до бастонади — тисячі ударів палицями по п’ятах. Йому не подарували жодного удару. Тортурами Лі Сі примусили зізнатися в його злочинах. Окрім убивства сотень тисяч книжок, на його сумлінні були й інші страхітливі вчинки. Згодом він спробував відмовитися від своїх зізнань, але в нього нічого не вийшло. На базарному майдані в місті Няньян його розпиляли навпіл — пиляли повільно і вподовж, позаяк так триває довше. Останнє, про що думав той кровожерний звір, було полювання. Крім того, він не посоромився пустити сльозу. Увесь його рід, від синів до семиденного правнука — і чоловіків, і жінок — знищили, тільки заслужене спалення милосердо замінили звичайною стратою. У Китаї, де панує культ сім’ї, вшанування пращурів і пам’яти про окремих людей, згадка про масового вбивцю Сі Лі не збереглася в жодній родині, а збереглася тільки історія — та сама історія, яку цей негідник, розпиляний зрештою навпіл, хотів знищити.