Якщо ви хочете, щоб вас вигнали з батьківщини й розкидали по всьому світі, мов рабів, до яких прицінюються, яких обмацують, купують, з якими не розмовляють, яких майже не слухають, коли вони виконують свої обов’язки, мов рабів, душ яких не читають, якими володіють, але яких не люблять, яких кидають напризволяще або перепродують, дістаючи зиск, яких використовують, але не розуміють, — тоді сидіть згорнувши руки й здайтеся на волю ворога! Та якщо ви ще маєте в тілі хоробре серце, відважну душу й шляхетний дух, то підіймайтеся разом зі мною на священну війну!
Народе мій, не переоцінюй силу ворога! Ти розтрощиш його, стиснувши своїми літерами; нехай рядки твої стануть кийками, удари яких посиплються на його голову, літери твої — свинцевими кайданами, що повиснуть у нього на ногах, оправи твої — панциром, що захистить тебе від нього! Ти знаєш тисячу хитрощів, щоб його заманити, маєш тисячу тенет, щоб його зловити, тисячу блискавок, щоб його смертельно вразити, — все це ти маєш, народе мій, сила, велич, мудрість тисячоліть!
Кін замовк. Збуджений і виснажений, він важко укляк на драбині. Ноги в нього тремтіли — чи то тремтіла драбина? Уславлена зброя пустилася перед його очима у войовничий танок. Бризнула кров; позаяк то була кров із книжок, йому стало млосно. Аби тільки не зомліти, аби тільки не знепритомніти! Цієї миті знялися гучні овації, здавалося, на вкритий листям ліс налетіла буря, зусібіч залунали радісні вигуки. Окремих побратимів у натовпі він упізнавав по їхніх словах. Їхня мова, їхні звуки — так, то були вони, його товариші, його споборники, вони йшли за ним на священну війну! Раптом його знов піднесло на драбину, він кілька разів уклонився й приклав — від хвилювання він аж розгубився — лівицю до грудей праворуч, де серця не було й у нього. Овації не вщухали. Йому здавалося, немовби він убирає їх очима, вухами, носом і язиком, усією своєю вологою, охопленою сверблячкою шкірою. Він і сам не думав, що здатний на таку запальну промову. Пригадався його страх перед цією промовою — чим же ще було те вибачення, як не страхом? — і він усміхнувся.
Щоб покласти край оваціям, Кін зліз із драбини. На килимі він завважив плями від крови й схопився за обличчя. Приємна волога виявилася кров’ю. Тепер він пригадав також, що вже лежав на підлозі, потім знялася буря, яка не дала йому знепритомніти, і він ще раз виліз на драбину. Кін подався на кухню — аби тільки швидше вибратися з бібліотеки, хтозна, чи не забризкані кров’ю вже й книжки, — й ретельно змив із себе все червоне. Краще нехай би поранило його, ніж когось із його побратимів. Освіжившись, знову сповнений войовничого духу, він поквапився назад, на бойовище. Бурхливі овації стихли. Лише вітер меланхолійно посвистував у горішньому вікні. На тужливі пісні в нас тепер нема часу, подумав він, а то невдовзі доведеться співати їх на ріках вавилонських. Кін стрімголов вискочив на драбину, обличчя його витяглося в струнку, і він голосом зверхника закричав, аж угорі нажахано задеренчали шибки:
— Я радий, що ви вчасно взялися за розум. Щоб воювати, самого захвату мало. Ваша згода свідчить про те, що ви ладні битися під моєю орудою.
Заявляю:
Перше: ми перебуваємо в стані війни.
Друге: на зрадників чекає суд.
Третє: командування централізоване. Я — верховний головнокомандувач, єдиний вождь і воєначальник.
Четверте: всі відмінності, що випливають з минулого, з авторитету, величі й значущости учасників війни, скасовано. На практиці демократизація війська виявиться в тому, що відтепер кожен окремий том стоятиме корінцем до стіни. Цей захід поглибить наше почуття солідарности. Він позбавить хижого, але неосвіченого ворога його мірила.
П’яте: паролем у нас буде ім’я «Кун».
На цьому свій короткий маніфест він завершив. На те, який вплив справили його слова, він навіть не звернув уваги. Успіх попередньої войовничої промови поглибив у ньому відчуття влади. Він знав, що все військо одностайно його любить. Він задовольнився тим, що один раз ознаймив свою волю, й перейшов до дій.