На письмовому столі панував такий безлад, що Тереза, зглянувшись над ним, підпливла ближче. Вона ввімкнула настільну лампу й заходилася шукати серед паперів заповіт. Їй подумалося, що Кін склав його перед тим, як упасти. Вона не мала сумніву в тому, що він назвав її єдиною спадкоємицею, позаяк не знала, чи є в нього інша рідня. Проте у вчених нотатках, які вона перечитала від початку до кінця, про гроші не було жодної згадки. Аркуші з чужоземним письмом вона сумлінно відклала вбік. То була особлива цінність, її можна продати. Якось за столом він сказав їй: те, що він пише, варте золота, але йому йдеться, мовляв, не про золото.
Через годину вона, старанно все перебравши й перечитавши, з’ясувала, що заповіту нема, і обурилась. Він нічого не приготував. До останньої своєї хвилини він залишився самим собою — чоловіком, який думає тільки про себе і якому на дружину начхати. Зітхнувши, вона поклала собі обстежити письмовий стіл і всередині, шухляду за шухлядою, всі до одної, щоб таки знайти заповіт. Уже перша спроба прикро її розчарувала. Стіл виявився замкненим. Ключі він завше носив у кишені штанів. Оце-то так, що ж тепер робити? Адже діставати з кишень їй нічого не можна. Якщо вона випадково вступить у кров, поліція щось іще подумає.
Тереза підійшла до самого трупа, нахилилась, але розібратися, де яка кишеня, не змогла. Просто стати навколішки вона боялася. Перед тим, як зважитися на щось серйозне, вона зазвичай спочатку скидала спідницю. Тереза ретельно згорнула її й довірливо поклала на ріжок килима, якомога далі від трупа. Тоді стала за крок від нього навколішки, вперлася, щоб не втратити рівноваги, головою в драбину й неквапно стромила вказівний палець лівої руки до його правої кишені. Посунулась вона не далеко. Він лежав дуже незручно. На дні кишені вона, як їй здалося, відчула щось тверде. Цієї миті Тереза, на превеликий свій жах, подумала, що драбина, можливо, теж у крові. Вона хутко підхопилася на рівні й мацнула рукою чоло — те місце, яким притискалася до драбини. Крови там не було. Але марні намагання знайти ключі й заповіт її доконали.
— Треба щось робити, — промовила вона вголос. — Не можна ж його так залишати!
Вона вдягла спідницю й пішла по сторожа.
— Що скоїлося? — грізно запитав той. Він не дуже дозволяв звичайним людям заважати йому працювати. До того ж не зрозумів її, адже вона розмовляла пошепки, як і годиться, коли в домі покійник.
— Ну, перепрошую, помер він!
Нарешті сторож зрозумів. У ньому ворухнулися давні спогади. Надто довго вже він був на пенсії, щоб довіритись їм одразу. Його сумніви дуже повільно поступалися місцем упевненості в такому собі гарненькому злочині. В міру того, як минали сумніви, змінювався його вигляд. Сторож ставав безневинним і кволим, як у ті славні часи, коли служив у поліції й треба було викрити якогось особливого звіра. Здавалося, він на очах схуд. Рик застряг йому в горлі. Його зіниці, звичайно спрямовані просто на супротивника, покірно поховалися в кутиках очей і там зачаїлись. Губи силкувалися всміхнутись. Їм заважали цупкі, пригладжені, щільні вуса. Допомогли два меткі пальці, які й розтягли кутики рота в посмішку.
Убивця пригнічена й не виявляє ознак життя. Він при повній уніформі постає перед суддями й пояснює, як це треба робити. Він — головний свідок на сенсаційному процесі. Прокурор живе тільки його коштом. Як тільки вбивця потрапила до інших рук, вона відмовилася від усіх своїх свідчень.
— Панове! — починає він своїм гучним голосом, і журналісти занотовують кожнісіньке його слово. — Людина потребує відповідного обходження. Злочинець — теж усього-на-всього людина. Я вже давно на пенсії. На дозвіллі вивчаю звичаї та звички, душу цих, так би мовити, суб’єктів. Якщо ви обійдетесь із суб’єктом добре, вбивця зізнається, що скоїла злочин. Але застерігаю вас, панове: якщо ви обходитиметесь із суб’єктом погано, вбивця все нахабно заперечуватиме, і суд змушений буде шукати додаткові докази. У цьому сенсаційному процесі в справі про вбивство ви можете покластися на мене. Панове, я — свідок звинувачення. Одначе я питаю вас, панове: скільки всього таких свідків? Тільки я один! А тепер слухайте уважно. Це робиться не так просто, як ви собі гадаєте. Спершу в тебе прокидаються сумніви. Далі, нічого не кажучи, добре придивляєшся до злочинниці. На сходах мимохідь заводиш розмову: