А в той самий час, без зайвих клопотів уникнувши арешту, Фішерле викликає телеграмою Ґеорга Кіна: зазнавши фіаско із синологом, він сподівається поживитися за рахунок його брата, паризького психіатра. В долі Фішерле, якого незабаром убиває клієнт проститутки-дружини, приїзд Ґеорга Кіна вже нічого змінити не може, а для Пітера Кіна багато що змінюється: молодший брат виганяє Терезу та Пфафа і повертає старшого до його книг. Проте, залишившись наодинці, головний герой підпалює свою бібліотеку й гине в полум’ї.
Розповісти все це — ще не означає дати бодай якесь уявлення про роман. Фабула в Канетті є чимось допоміжним. Описуючи поодинокий, анекдотичний випадок, він намагається «схопити сторіччя за горло», інакше кажучи — докопатися до суті довколишньої дійсности, проникнути до законів, що нею рухають. Йому пощастило досягти високого ступеня узагальнення, але не через типізацію характерів. Причому зумисне згущення, концентрація ознак, гротескна гіперболізація перетворили ці характери на певні умовні «фігури».
Прочитавши роман ще в рукописі, Брох сказав: «Але це вже не справжні люди. Вони стають чимось абстрактним. Справжні люди складаються багато з чого... Чи ж можна аж так спотворювати людей, щоб їх не можна було впізнати?»
«Це — фігури, — відповів йому Канетті. — Люди й фігури — не одне й те ж саме. Роман як літературний жанр починається з фігур. Першим романом був «Дон Кіхот». Що ви думаєте про його головного героя? Чи не видається він вам достовірним лиш тому, що він — крайність?»
У Канетті геть не було на думці змагатися з Сервантесом. Він лише вказував на традиції, що ними живилася його поетика. У розмові з Брохом він назвав також Гоголя. Тим і обмежився. Одначе коло його учнівства, його прихильностей, його мистецьких уподобань вельми показове й заслуговує на те, щоб дещо більше про нього знати.
З письменників минулого, окрім уже названих, Канетті високо цінував Кевело, Свіфта, Бюхнера, з малярів — Брейгеля та Ґойю. З-поміж сучасників обожнював австрійського сатирика Карла Крауса (1874 — 1936) (щоправда, аж доки його не почало нудити від авторитарности та політичного консерватизму останнього); він схилявся перед Кафкою, глибоко шанував Музіля, щиро симпатизував Бабелеві. Із братів Маннів Генріх подобався йому більше Томаса. Певна річ, усі ці обдарування дуже різні. Проте дещо спільне між ними є: схильність якщо не до сатиричного, то до гротескного перетворення емпіричної реальности.
«Якось мені запало в голову, — пише Канетті, — що світ більше не варто зображувати так, як це робилося в давніх романах, тому що світ розпався...» Сказане, одначе, аніскілечки не означало для письменника, нібито розпастися судилося й самому романові. Запозичаючи в Гоголя «свободу фантазії», за вчителя з класу композиції Канетті взяв собі зовсім іншого майстра — Стендаля. Працюючи над «Засліпленням», Канетті не випадково перечитував «Червоне і чорне», прилучаючись до небарвистости його викладу, до чіткости й логічности його побудови. Це не було спробою накласти скріплювані на внутрішній хаос: нестрим і дисципліна для Канетті — два боки однієї медалі.
На перший погляд, форма «Засліплення» не сприймається бодай якоюсь мірою як експериментальна, радше традиційна. Роман поділений на три частини; частини, своєю чергою, на розділи — коротші і довші. Кожному (незалежно від розмірів) властива єдність місця, а незрідка й дії, майже як у п’єсі «Весілля». Архітектоніка роману загалом підкреслено сценічна, зокрема в першій його частині. Розділи тут уподібнені явам у Драмі: на кону водночас перебуває не більше двох-трьох дійових осіб, потрібні входять, непотрібні виходять тощо. Дія переважно розвивається хронологічно, у кожному разі в межах однієї сюжетної лінії. Назад вона може вертатися лише там, де є потреба простежити іншу лінію, що збігається з першою в часі: скажімо, доки Петер Кін перебував у сфері впливу карлика Фішерле, Бенедикт Пфаф підпорядкував собі солом’яну вдовицю Терезу. Одначе «строгість» роману не лише в архітектоніці — вона й у виваженості всіх його мотивів, алюзій, символічних та алегоричних планів. Їхнім розшифровуванням ретельно клопочеться західна критика. Наприклад, відомий німецький літературознавець Д. Диссінґер доречно звертає увагу на діалог, що ним починається роман. У ньому беруть участь Петер Кін та сусідський хлопчак Франц Мецгер, який випадково йому зустрівся і який надалі жодної ролі не відіграє, тихо й безслідно зникнувши із сюжету. Проте перш ніж зникнути, малий Франц полишає слід — опосередкований, а проте, досить глибокий. Кін необачно пообіцяв йому книжку, але коли той по книжку приходить, служниця Тереза його виганяє. Саме після цього епізоду Тереза видалася Кінові гідною охоронницею бібліотеки. Позаяк бібліотека для Кіна — те, що є найдорожчого, вони з Терезою побралися. Отже, не хто інший, як Франц Мецгер, зав’язує страхітливий вузол інтриг — смішних і жахливих водночас.