Коли Тереза підходила до його ліжка, він удавав, нібито спить. Якщо вона була в доброму гуморі, то тихенько казала: «Спить». Якщо вона була в поганому гуморі, то гучно викрикувала: «Нахабство!» Сама вона не могла нічого вдіяти зі своїм настроєм. Він залежав від того місця в її монолозі, де вона саме спинилася. Повноцінним життям Тереза жила в своїй мові. Вона казала: «Помилку можна виправити», — й ошкірювалась. Хоча він, той, хто має виправити помилку, спить, вона виходить його, і те, чого нема, з’явиться. А тоді нехай помирає знов. Та коли чоловік думав, що він на світі один, то його сон дратував її ще дужче. Тоді Тереза доводила йому, що вона — також людина, й будила його отим своїм викриком: «Нахабство!» Щогодини вона цікавилася його банківськими активами й тим, чи всі його гроші в тому самому банку. Гроші, мовляв, не конче мають лежати всі в тому самому банку. Вона, мовляв, не проти, щоб одна їхня частина лежала в одному місці, а друга — в другому.
Від того нещасливого дня, згадувати про який йому не хотілося, його підозра, що вона зазіхає на книжки, відчутно зменшилась. Він добре затямив, чого вона від нього домагається — заповіту, до того ж такого, де він розпорядився б тільки грішми. Саме через це вона залишалася йому цілком чужою, хоч він знав її всю — від першого слова до останнього. Вона була на шістнадцять років старша від нього і, очевидячки, мала померти багато раніше, від нього. Яку цінність становили гроші, про які напевно було відомо одне: що вони ніколи їй не дістануться? Якби вона так само безглуздо простягла руку по книжки, то, попри всю природну ворожість, могла б усе ж таки розраховувати на його підтримку. Її невідчепний, непослабний інтерес до грошей був для нього просто-таки загадкою. Гроші — це найменш виразне, найменш промовисте, найменш прикметне з того, що він міг собі уявити. Як легко й просто, без будь-яких заслуг і зусиль він їх успадкував!
Іноді його так розбирала цікавість, що він не витримував і розплющував очі, хоч щойно, почувши жінчині кроки, був їх заплющив. Він сподівався на якусь переміну в ній, на якийсь незнайомий порух, новий погляд, мимовільну нотку в її голосі, що підказала б йому, чому вона раз у раз заводить мову про заповіт та гроші. Найкраще Кін почувався тоді, коли переносив її туди, де опинялося все, чому він, попри свою вченість і розум, не знаходив пояснення. Божевільних він уявляв собі грубо й просто. Він визначав їх як людей, котрі здійснюють украй суперечливі вчинки, хоч і називають усе тими самими словами. За цим його визначенням Тереза — на відміну від нього самого — була, безперечно, божевільна.
Сторож, який навідував професора щодня, був іншої думки. Від цієї бабери чогось доброго йому годі було сподіватися. Він уже почав потерпати за свій щомісячний «презент». Поки професор живий, вважав сторож, цей ласий шматок у нього в кишені. Чи можна в такому ділі покластися на баберу? Порушуючи свій звичний розпорядок дня, сторож по цілій годині просиджував уранці біля ліжка професора — щоб понаглядати за ним особисто.
Тереза мовчки проводила його до кімнати й одразу — вона мала його за простолюдця — виходила за двері. Перше ніж сісти, він зневажливо втуплювався в стілець. Далі або казав: «Я — і стілець!», або жалісливо поплескував його по спинці. Поки він сидів, стілець розгойдувався й рипів під ним, мов корабель, що тоне. Як сидіти, сторож забув. Перед своїм вічком він стояв навколішках. Бив він навстоячки. Спав навлежачки. Сидіти в нього не лишалося часу. Коли стілець випадково заспокоювався, сторож починав непокоїтись і стурбовано кидав погляд на свої стегна. Ні, вони не охляли, на вигляд ще хоч куди. Аж коли стегна знову змушували стільця озватись, він повертався до своєї перерваної промови.