— Бабенцій треба вбивати. Всіх до одної. Я їх знаю. Мені вже п’ятдесят дев’ять. Двадцять три роки я був жонатий. Майже половину життя. Весь час на своїй жінці. Я бабенцій знаю. Всі вони злочинці. Ви полічіть, пане професор, усі вбивства, скоєні отруєнням, ви ж бо маєте книжки, самі побачите. Бабенції страхополохи. Я це знаю. Якщо мені хтось щось скаже, я затоплю йому в пику, щоб знав, лайно собаче, скажу йому, як же ти посмів? А тепер візьміть бабенцію. Вона від вас утече, б’юсь об заклад на мої кулаки, ви тільки на них погляньте, вони чогось варті. Я можу сказати будь-якій бабенції що завгодно, вона й не писне. А чому вона не писне? Тому що боїться. А чому боїться? Тому що страхополох! Ох і лупцював же я цих бабенцій, якби ви тільки знали. Моя завше в синцях ходила. Покійна дочка — я так її любив, ото була бабенція, як той казав, — з неї я й почав, коли вона ще пішки під стіл ходила. «Ось, — казав я, бувало, жінці — вона одразу в крик, щойно я дівчини бодай пальцем торкався, — вийде заміж, попаде в чоловічі руки. Поки молода, нехай звикає. А то відразу дасть від нього драла. Я не пущу її за такого, що не вміє дати лупки. Срати я хтів на такого. Чоловік повинен це вміти. Я — за кулаки». Гадаєте, вони щось помагали, оті мої балачки? Де там! Стара тільки затулить собою дочку, і бити доводилось обох. Бо жінка не повинна мені перечити. Мені — ні. Ви ж бо, либонь, чули, як вони обидві лементували. Всі сусіди прокидались і збігалися послухати. В усьому будинку шанували. Кинете репетувати ви, казав я, кину бити і я. Спершу вгомонялися вони. Тоді я пробував, чи не зчинять вони крику знов. Вони мали нишкнути, як мишенята. Я трохи додавав із правої. Я не зразу перестаю бити. Бо так можу втратити навичку. Я вам так скажу: бити — це мистецтво. Цього треба вчитись. Один мій колега б’є одразу в черево. Бідолаха падає непритомний і вже нічого не тямить. Ну, а тепер я можу гамселити його, скільки мені завгодно, каже колега. Ну, кажу я, а що мені з того, коли він нічого не відчуває? Ні, коли чоловік лежить без тями, я його не б’ю, тому що він нічого не відчуває. Я все життя так робив. Бити, кажу я, треба навчитися так, щоб людина не западала в нетяму. До нетями доводити не можна. Оце я називаю бити. Вбити вміє кожен. Це не мистецтво. Я зараз можу зробити отак — і вашому черепку гаплик. Ви мені вірите? Я цим не пишаюсь. Я ж кажу, так уміє кожен. Знаєте, пане професор, це й у вас вийде. Щоправда, саме зараз не вийде, бо ви помираєте...
Кін бачив, як виростали кулаки, звершуючи свої героїчні подвиги. Вони були вже більші від їхнього господаря. Невдовзі кулаки заповнили собою всю кімнату. Руде волосся на них виростало разом із ними. Кулаки рішуче струшували з книжок пил. Один із них удерся до сусідньої кімнати й душив Терезу в ліжку, де та раптом опинилася. Під другий десь потрапила спідниця і, зчинивши неймовірний лемент, розлетілася на клапті.
— Як чудово жити! — вигукнув Кін радісним голосом.
Сам він лежав такий сухоребрий і жалюгідний, що йому вже не було чого боятися. Про всяк випадок він намагався займати ще менше місця, ніж звичайно. Він був тонесенький, як гілочка. Йому не міг нічого зробити жоден кулак у світі.
Це віддане, доладне створіння робило своє діло дуже швидко. Досить було йому посидіти тут чверть години — і Терезу вже наче корова язиком злизала. Проти цієї сили не могло встояти ніщо. Тільки потім воно забувало піти й залишалося ще на три чверті години, не маючи жодної очевидної мети. Книжкам воно шкоди не завдавало, проте самому Кінові вже починало надокучати. Кулак не повинен так багато розмовляти, а то стає помітно, що йому нема чого сказати. Він повинен лише бити. Побив — і хай іде собі чи принаймні мовчить. Але ж його мало обходять нерви й бажання хворої людини, воно вперто розводиться тільки про одне. Спочатку воно, щоправда, ще трохи стримувалось і на догоду Кінові накидалося на злочинне жіноче кодло. Та ба, розправившись із жінками, кулак знов ставав кулаком. Він був іще міцний, як у свою найкращу пору, але вже в тому віці, коли часто і з насолодою пускаються в спогади з усіма подробицями. Щоб такий чоловік, як Кін, знав усю його славну історію. Тут професор не мав права заплющувати очей, а то кулак зробив би з нього кашу. І не допомогли б йому навіть повіки на вухах — супроти такого рику заслінки ще не повиростали.
За півгодини після того, як приходив сторож, Кін починав стогнати від одного давнього й нібито забутого болю. Він уже в дитинстві погано стояв на ногах. Власне, добре ходити він так ніколи й не навчився. Не минало жодного уроку фізкультури, щоб він не впав з турніка. Попри свої довгі ноги, в класі він бігав найгірше. У тому, що він відставав у фізкультурі, вчителі вбачали щось неприродне. Щодо решти предметів, то там Кін, завдяки своїй пам’яті, був перший. Та що йому з того? Через кумедну статуру його, по суті, ніхто не поважав. Йому раз у раз підставляли ногу, і він сумлінно перечіплювався. Взимку з нього робили снігову бабу. Кіна звалювали в сніг і перекочували доти, доки тіло його набувало нормальної товщини. Це ті випадки в його житті, коли падати було хоч і дуже холодно, зате досить м’яко. Кожен такий спогад викликав у нього почуття вельми змішані. Все його життя було безперервним ланцюгом падінь. Він про них забував, особистий біль страждань йому не завдавав. Гірко, до відчаю гірко ставало йому на душі аж тоді, коли у голові в нього починав розгортатись один список, що його він зазвичай тримав у найсуворішій таємниці. То був список безневинних книжок, які через нього падали — реєстр його власних гріхів, докладний протокол, де було з точністю позначено день і годину кожного такого падіння. В такі хвилини він бачив перед собою сурмачів Страшного суду, дванадцятеро придверників, схожих на його сторожа, з надутими щоками й м’язистими руками. З їхніх сурем у вухо йому гримів текст того списку. Пойнятий страхом, Кін тільки мовчки всміхався, дивлячись на бідолашних сурмачів Мікеланджело. Ті жалюгідно забилися в куток, поховавши сурми за спину. Перед такими здорованями, як оці придверники-сторожі, вони засоромлено складали зброю — оті свої довгі інструменти.