— А що буде з рештою?
Тепер вона була на вершині своїх хитрощів. Вона не запитала, де решта схована. Адже на це він однаково нічого б не відповів. Вона хотіла, щоб він визнав: ця решта таки є.
Кін звів на неї погляд, сповнений вдячности й любови. Її спротив був тільки про людське око. Власне, про це він здогадувався весь час. Те, що мільйон, основну частину спадщини, вона назвала рештою, з її боку було, на його думку, просто чарівно. Людям її штибу такий перехід від грубощів до любови був, очевидно, притаманний. Кін уявив собі, як давно вже не терпеливиться їй признатись йому у своїй відданості і як вона зволікала з цим освідченням, щоб воно справило на нього ще глибше враження. Вона жінка незграбна, зате вірна. Тепер він розумів її ще краще, ніж доти. Шкода тільки, що вона така стара, робити з неї людину вже пізно. Але таких примх, які він побачив, дозволяти їй більш не можна. З цього починається будь-яке виховання. Вдячність, яку Кін відчував до неї, і любов, яку він відчував до нових книжок, з його обличчя зникла. Кін прибрав суворого вигляду й пробурмотів, так ніби тепер образився він:
— На решту я розширю свою бібліотеку.
Тереза злякано й переможно стрепенулася. З двома пастками вона покінчила воднораз. Його бібліотека! І це тоді, коли інвентарний опис у неї в кишені! Виходить, решта таки є. Він-бо сам сказав. Вона не знала, на що спрямувати свою відсіч насамперед. Усе вирішила рука, яка мимоволі лягла на кишеню.
— Книжки належать мені!
— Що?!
— Три кімнати належать дружині, одна — чоловікова.
— Тепер ідеться про вісім кімнат. Додадуться ще чотири — я маю на увазі сусіднє помешкання. Мені потрібне місце для бібліотеки Зільцинґера. Тільки в ній понад двадцять дві тисячі томів.
— І де ж чоловік візьме на це гроші?
Знов за своє. Йому ці натяки вже набридли.
— З твоєї спадщини. І годі вже про це.
— Так діло не піде.
— Чому не піде?
— Спадщина належить мені.
— Але розпоряджаюся нею я.
— Спершу чоловік має померти, а вже тоді хай розпоряджається.
— Як це розуміти?
— У мене нічого не вициганиш!
Що це таке, що ж це таке? Може, пора вже заговорити з нею якнайсуворіше? Восьмикімнатний палац, про який він тільки й думав, не дав йому остаточно втратити терпець.
— Ідеться про наші спільні інтереси.
— Решти це теж стосується!
— Ти сама побачиш...
— Де решта?
— Дружина чоловікові повинна...
— А чоловік краде в дружини решту.
— Я вимагаю мільйон, щоб придбати бібліотеку Зільцингера!
— Вимагати всяк уміє. Я хочу решту. Я хочу все!
— Наказую тут я!
— Я — господиня в домі!
— Я ставлю ультиматум. Я категорично вимагаю мільйон, щоб придбати...
— Я хочу решту! Я хочу решту!
— Ще три секунди. Лічу до трьох...
— Лічити всяк уміє. Я теж лічу!
Від люті обоє вже ледве не плакали. Зціпивши зуби й викрикуючи дедалі гучніше, вони лічили:
— Один! Два!! Три!!!
Числа злітали з їхніх вуст, немов невеличкі подвійні вибухи, цілком одночасно. Для неї ці числа зливалися з мільйонами, до яких її капітал виріс завдяки решті. Для нього ті числа означали нові кімнати. Вона лічила б і далі, до віку вічного, він долічив не до трьох, а до чотирьох. Долічив і спинився. Напружившись, мов струна, як ніколи церемонний, він наступав на неї й ревів, подумки наслідуючи сторожа:
— Віддай заповіт!
Пальці його правиці намагалися стиснутись у кулак і щосили гамсалили повітря. Тереза кинула лічити, він її розчавив. Вона була справді розгублена. Вона чекала боротьби не на життя, а на смерть. А він раптом каже:
— Гаразд.
Якби всю її так не поглинула ота решта, то вона й геть опустила б руки. Коли Терезу перестають обдурювати, злість у неї де й дівається. На злості світ їй клином не зійшовся. Вона обминає чоловіка й рушає до письмового столу. Він відступає вбік. Хоч вона й розчавлена, він потерпає, що вона відповість йому ударом на удар кулаком — адже він цілився не в повітря, а в неї. А вона ніякого удару й не завважила. Вона запускає руку в папери, безсоромно їх перемішує й вибирає з-поміж них один.