— Як опинився... чужий заповіт... серед моїх... рукописів?
Кін намагається проревіти й цю довгу фразу, тому донести її до дружини нерозірваною йому не щастить. Він тричі переводить дух. Не встигає він доказати, як вона вже відповідає:
— Чого ж, перепрошую, чужий? — Вона квапно розгортає заповіт, ретельно розгладжує його на столі, поправляє чорнильницю та ручку й скромно поступається місцем власникові решти.
Коли той, ще не зовсім оговтавшись, підходить ближче, погляд його падає насамперед на число. Воно здається йому знайомим, та головне — воно справді таке, яке й має бути. Поки вони сперечалися, якийсь затамований страх застерігав його від дурости цієї неписьменної жінки, яка, мабуть, не так прочитала те число. Тепер він задоволено підводить очі, сідає й починає пильно розглядати папір.
Цієї миті він упізнає власний заповіт.
— Найкраще буде переписати все заново, — каже Тереза.
Вона забуває про небезпеку, яка загрожує її нулям. Віру в те, що вони чинні, вона вкарбувала в своєму серці так само міцно, як він у своєму — віру в її кохання до нього.
— Але ж це мій... — промовляє він.
Вона всміхається:
— Перепрошую, а я що...
Він розгнівано підводиться. Вона заявляє:
— Сказано — як зав’язано.
Він збагнув усе, ще не схопивши її за горло. Вона примушує його писати. Вона заплатить за чистий аркуш паперу. Він мішком осідає на стілець, так немовби його тіло враз стало гладким і важким. Вона хоче нарешті знати, на що може розраховувати.
За хвилю вони вперше зрозуміли одне одного як слід.
Побої
Зловтіха, з якою Кін, посилаючись на папери, довів їй, як мало грошей у нього лишилося, допомогла Терезі уникнути найгіршого. Вона розпалася б на свої головні складові — спідницю, піт та вуха, — якби ненависть до нього, яку він підживлював з насолодою педанта, не стала її стримувальним центром. Кін показав їй, скільки грошей колись успадкував. Він подіставав усі рахунки, пов’язані з придбанням книжок, із численних шухляд, де ті опинилися з його примхи. Тепер він побачив, що його пам’ять навіть на побутові дрібниці, звичайно для нього обтяжлива, може бути корисною. На звороті зіпсованого заповіту він занотовував віднайдені суми. Тереза, геть пригнічена, подумки складала ті суми, заокруглюючи їх для зручности. Вона хотіла знати, що зосталося насправді. На бібліотеку пішло, як виявилося, багато більше, ніж мільйон. Цей приголомшливий результат Кіна аж ніяк не потішив; висока вартість бібліотеки не могла відшкодувати йому краху надій на чотири нові кімнати. Тепер у його голові була тільки одна думка: помститися за обман. Під час цієї тривалої процедури він не промовив ані на один склад більше, ані на один склад менше — це друге далося йому важче, — ніж було потрібно. Про непорозуміння не могло бути й мови. Коли виплив той убивчий підсумок, Кін гучно й уривчасто, як розмовляють у школі, додав:
— Решту я витратив на окремі книжки й собі на життя.
Після цього Тереза розтала, бурхливим потоком ринула з дверей у коридор і влилася до кухні. Коли настав час іти спати, вона перервала свій плач, скинула накрохмалену спідницю, повісила її на стілець, знов сіла біля плити й почала плакати далі. Кімната поруч, де вона вісім років так гарно прожила економкою, запрошувала її лягати спати. Але припиняти жалобу так рано було, як на неї, непристойно, і вона не зрушила з місця.
Другого дня, зранку, Тереза заходилася виконувати рішення, які ухвалила в години жалоби. Вона позамикала всі три свої кімнати, відрізавши їх від решти помешкання. Красі настав край, у людей часто так трапляється, але їй, зрештою, належали три кімнати й книжки в них. Меблями вона до Кінової смерти користуватися не хотіла. Все треба було берегти.
Решту неділі Кін провів за письмовим столом. Працював він сяк-так, адже його просвітня місія завершилася. Насправді він просто змагався зі своєю жадобою до нових книжок. Вона прокинулася в ньому з такою неймовірною силою, що кабінет з полицями та всіма книжками на них здавався йому прісним і занечищеним. Він знов і знов примушував себе взятися за японські манускрипти, що лежали перед ним на столі. Та тільки-но йому щастило дотягтися до них, він одразу мало не з огидою відсмикував руку назад. Яке вони мають значення? Вони лежать у його келії вже п’ятнадцять років. Кін забув про голод і в обідню пору, і ввечері. Ніч застала його так само за столом. На початому рукописі він, усупереч своєму звичаєві, малював знаки, які не мали жодного сенсу. Близько шостої ранку він закуняв; у ті хвилини, коли він зазвичай уже вставав, йому приснилася гігантська бібліотечна будівля, зведена замість обсерваторії на кратері Везувію. Тремтячи від страху, Кін блукав у тій будівлі й чекав на виверження вулкана, яке мало початися за вісім хвилин. Той страх і блукання тривали безкінечно довго; вісім хвилин до катастрофи залишалися сталою величиною. Коли він прокинувся, двері до суміжної кімнати були вже замкнені. Бачити це він бачив, проте особливої тісноти не відчував. Двері не мали значення, позаяк усе тут було однаково давнє — кімнати, двері, книжки, рукописи, він сам, наука, його життя.