Выбрать главу

Збагнувши, що ці зусилля марні, вона подалася на кухню. Біля плити, де її завжди осявали найкращі ідеї, Тереза додумалася до істинної справедливости. Гаразд, проходити вона йому дозволить. По-людському вона може його зрозуміти. Треба ж йому до вітру вийти. Але що вона за це матиме? Їй теж ніхто нічого не дарує. Вона мусить усе заробляти. Вона віддасть йому коридор, а він нехай віддасть їй за це частину своєї кімнати. Вона має берегти свої кімнати. Де їй спати? Три нові кімнати вона замкнула. Тепер замкне й колишню свою комірчину. Входити туди не можна. Тож і доведеться, перепрошую, спати в нього. А що ж їй залишається ще? Вона поступається своїм гарненьким коридором, він звільняє їй місце у себе в кімнаті. Меблю вона візьме з комірчини, де колись спала економка. За це нехай бігає в нужник, скільки йому заманеться.

Тереза ту ж мить вискочила на вулицю й привела носія. Зі сторожем вона не хотіла мати до діла, адже її чоловік підкупив його.

Щойно її голос угамувався, знеможений Кін заснув. Прокинувшись, відчув у собі свіжість і відвагу. Він пішов на кухню й, забувши про докори сумління, з’їв кілька бутербродів. Коли він, нічого не підозрюючи, повернувся до своєї кімнати, вона виявилась удвічі меншою. Посередині впоперек стояла ширма. За нею він побачив Терезу серед її старих меблів. Вона саме наводила останній лиск, милуючись своєю роботою. Той безсовісний носій, на щастя, вже здимів. Заправив-бо цілу купу грошей. Вона, однак, дала тільки половину й вигнала його в шию, чим дуже пишалася. Ось тільки ширма не подобалася їй своїм безглуздим виглядом. З одного боку вона була біла й без нічого, а з другого — вся в якихось покручених гачках; краще б уже нехай на ній було криваве призахідне сонце. Тереза показала на ширму й промовила:

— Вона тут не потрібна. Як на мене, її можна прибрати.

Кін нічого не відповів. Він дочовгав до письмового столу й, тихенько стогнучи, сів на стілець.

Через кілька хвилин він підхопився. Йому захотілося поглянути, чи живі ще книжки в сусідній кімнаті. Його тривогу породжувало скоріше глибоко вкорінене почуття обов’язку, ніж справжня любов. Відучора ніжність Кін відчував лише до тих книжок, яких іще не мав. Не встиг він дійти до порога, як там уже вродилася Тереза. Як вона крізь ширму помітила, що він рушив до дверей? Як та спідниця донесла її туди швидше, ніж Кіна — його ноги? Ні до неї самої, ні до дверей він поки що й пальцем не доторкнувся. Перше ніж він зібрав усю свою мужність, щоб розтулити рота, вона вже сварилася:

— Нехай чоловік не думає, що йому все можна! Коли я така добра й дозволяю йому користуватися коридором, то він гадає собі, що й кімнати вже його. Я маю на них папір. Все чорним на білому — хоч круть, хоч верть. Чоловік не має права торкатися клямки на дверях. Просто так він не ввійде, ключі ж бо в мене. Я їх не віддам. Клямка належиться до дверей. Двері належаться до кімнати. Клямка й двері належаться мені. Я не дозволяю чоловікові торкатися клямки!

Кін відмахнувся від цих слів, незграбно повівши рукою, й ненароком зачепив її спідницю. Тереза заходилася гучно й розпачливо кричати, ніби закликаючи на допомогу:

— Я не дозволяю чоловікові торкатися спідниці! Спідниця належиться мені! Хіба чоловік купував спідницю? Я купувала спідницю! Хіба чоловік крохмалив спідницю й прасував? Я крохмалила спідницю й прасувала. Хіба ключі в спідниці? Чи ж не так, вони й не думають там бути. Ключів я не віддам. І навіть якщо чоловік роздере спідницю зубами, я ключів не віддам, тому що вони не там! Дружина зробить для свого чоловіка все. А спідницю — дзуськи! А спідницю — дзуськи!

Кін утер рукою чоло. «Я в божевільні!» — промовив він, але так тихо, що вона нічого не почула. Його погляд упав на книжки, і він переконався, що справи не такі вже й кепські. Він пригадав, з яким наміром уранці підвівся. Здійснити його він не важився. Як проникнути в сусідню кімнату? Через її труп? Що йому з трупа, коли в нього, Кіна, нема ключів. У неї не забракло хитрощів сховати їх. Як тільки ключі опиняться в його руках, він повідмикає всі двері. Він анітрохи її не боїться. Нехай тільки йому дадуть ключі, і він розітре її на порох.

Цієї хвилини боротьба не обіцяла йому ніякої вигоди, тож він тільки через це відступив до письмового столу. Тереза простояла на чатах під своїми дверима ще чверть години. Вона невтомно кричала далі. Те, що він знов по-святенницькому сидів за письмовим столом, не справило на неї жодного враження. Аж коли Тереза спала з голосу, вона здалася й поволі зникла за ширмою.

До вечора вона вже не з’являлася. Час від часу від неї долинали уривчасті, ніби вихоплені зі сну, звуки. Потім вона змовкла, і він задихав спокійніше. Та ненадовго. У приємній тиші й порожнечі зненацька знову пролунав добре знайомий голос: