— Спокусникам місце на шибениці. Спершу обіцяють оженитись, а тоді не пишуть заповіту. Та я тебе перепрошую, пане Пуда, є одне гарне прислів’я: «Зробиш спішно — вийде смішно». Хто ж так робить — щоб не було грошей для заповіту!
«Але ж вона нічого не каже, — переконував себе Кін, — все це фантазії мого розмордованого слуху — так би мовити, відлуння». Позаяк вона мовчала, таке пояснення його заспокоїло. Йому пощастило погортати рукописи, що лежали перед ним. Коли він прочитав перший рядок, відлуння потривожило його знов:
— Може, я скоїла якийсь злочин? Злочинець — Юда. Книжки теж чогось варті. Ниньки світ уже не такий гарний. Пан небіж завше були в доброму гуморі. А та стара відьма геть пустилася берега. Поживемо — побачимо. Ключі мають стриміти в дверях. Так уже в людей заведено. Мені ключів теж ніхто на тарілочці не підносив. Такі гроші — і все марно. Жебрати всяк уміє. Грубіянити всяк уміє. А спідницю — дзуськи.
Саме ця фраза — її найлегше було витлумачити як відлуння колишнього Терезиного крику в його вухах — переконала Кіна в тому, що жінка справді розмовляла. Враження, про які він, здавалося, вже забув, зринули в ньому знов, посвіжілі й осяяні ореолом щастя. Він знов лежав хворий у ліжку й півтора місяці страждав від її голосіння. Тоді вона казала незмінно те саме; він завчив її слова напам’ять, і вони були, по суті, підвладні йому. Тоді він знав наперед, яка фраза пролунає за якою, яке слово — за яким. Тоді щодня з’являвся сторож і щоразу забивав її до смерти. Прекрасний був час. Коли ж то було? Кін полічив, і результат виявився приголомшливий. Він устав з ліжка всього-на-всього тиждень тому. Він почав шукати причину, з якої виникла та безодня, що відділяла тепер цей сірий новий час від колишнього золотого. Може, він би й знайшов її, але цієї миті Тереза подала голос знов. Те, що вона казала, було незбагненне й мало над ним деспотичну владу. Цього не можна було завчити напам’ять, і хто міг сказати, що буде далі? Він був скутий і не знав — чим.
Увечері його звільнив голод. Він остерігався питати в Терези, чи є щось їсти. Потай і, як йому здавалося, нечутно Кін вийшов з кімнати. У ресторані він спочатку озирнувся — чи не прийшла вона слідкома за ним. Ні, у дверях Терези не було. «Нехай тільки спробує!» — промовив він і сміливо всівся в одній із задніх зал серед пар, вочевидь непошлюблених. «Ось я й опинився на схилі віку в окремому ресторанному кабінеті», — зітхнув він, дивуючись із того, що столи тут не залиті шампанським, а відвідувачі, замість поводитися непристойно, незворушно й пажерливо наминають шніцелі та котлети. Кін уже ладен був пожаліти чоловіків — адже вони злигалися з жінками. Однак, побачивши, які пажерливі ті чоловіки, він заборонив собі всілякі такі сентименти — можливо, тому, що й сам дуже хотів їсти. Він не схотів морочити собі голову й вивчати меню, а попросив кельнера принести те, що він, фахівець, — Кін саме так і висловився, — вважає за краще. Фахівець умить змінив свою думку про цього відвідувача в приношеному костюмі, здогадавшись, що в сухому панові ховається великий гурман, і приніс найдорожче. Щойно стіл був накритий, як до нього прикипіли погляди всіх закоханих. Господар розкішних страв це завважив і почав споживати їх, хоч вони чудово йому смакували, з неприхованою відразою. «Споживати» або «вживати» їжу — ці слова здавалися йому особливо нейтральними, а тому особливо придатними для того, щоб ними позначати процес харчування. Щодо цього він уперто тримався власних поглядів і розлого, докладно розвивав їх у своєму мізку, що поволі вгамовувався. Наголошуючи на цій своїй химері, Кін повернув собі трохи почуття власної гідности. Він радо відчув, що в ньому ще не вичерпався чималий запас характерних властивостей, і сказав собі, що Тереза заслуговує на співчуття.
Дорогою додому Кін розмірковував про те, як їй це співчуття показати. Він рішуче відімкнув двері помешкання. Ще з коридору побачив, що світло в його кімнаті не горить. Подумавши, що Тереза вже спить, він неймовірно зрадів. Обережно й тихо, боячись гучно стукнути своїми кістлявими пальцями по клямці, прочинив двері. Намір щиро їй поспівчувати спав йому на думку геть неслушної хвилини. «Що ж, — сказав він собі, — як так, то й так. Із співчуття я її не будитиму». Йому вдалося зберегти витримку ще якийсь час. Він не ввімкнув світла й навшпиньках прослизнув до свого ліжка. Роздягаючись, злився на те, що під піджаком носять камізельку, а під камізелькою — сорочку. Кожна з цих одежин шаруділа по-своєму. Стільця, який завжди стояв біля ліжка, на місці не виявилося. Кін не став його шукати й поклав одяг на підлогу. Щоб не порушувати Терезі сон, він і сам поліз би під ліжко. Потім він замислився про те, як лягти в постіль якомога тихіше. Оскільки найважча в нього була голова, а ноги — найдалі від неї, то він вирішив, що вони, як найлегша частина його тіла, мають вибратися на ліжко перші. Одна нога вже лежала скраю на ліжку; друга мала спритно підскочити й приєднатися до неї. Тулуб і голова на хвильку зависли в повітрі, потім, щоб знайти якусь опору, мимоволі хитнулися в бік подушок. Цієї миті Кін відчув щось незвично м’яке, подумав: «Домашній злодій!» — і якомога скоріше заплющив очі.