Тереза підпливала до нього й казала: «Стогнати не годиться, а що ж годиться?» Вона знову ставала синьою. Трохи ґуль та прим’ятин на ній усе ж таки залишалося. Дивно, міркував він, що всі вони дісталися йому самому. Але стогнати він уже не стогнав. Така відповідь її задовольняла. На думку їй чомусь спадав собака останніх її господарів. Той лягав ще до того, як йому щось наказували. І добре робив.
За якихось кілька днів її догляд за ним — а це була миска з їжею на цілий день — став для Кіна таким самим нестерпним, як і біль у його потовченому тілі. Коли ця жінка підступала до нього, він відчував, що вона йому недовіряє. Вже на четвертий день у неї пропало бажання його годувати. Лежати всяк уміє. Вона обмацала його тіло, — щоб не завдавати собі клопоту, крізь ковдру, — й дійшла висновку, що він скоро оклигає. Не корчиться ж бо. Хто не корчиться, в того нічого не болить. Той нехай устає, такому нічого варити їсти. Вона просто скомандувала б йому: «Вставай!» Але якийсь острах підказував їй, що він може раптом підхопитися, позривати з себе простирадла та ковдри й виявитись геть у синцях, так наче в тому її провина. Щоб цього уникнути, Тереза змовчала, а на другий день принесла їжі лише півмиски. Крім того, вона вмисне зварила її абияк. Кін завважив переміну не в їжі, а в дружині. Він хибно витлумачив її пильні погляди й злякався, що вона битиме знов. У ліжку він був беззахисний. Тут він лежав перед нею, випростаний на всю свою довжину; хоч би куди вона вдарила — туди, де голова, чи туди, де ноги, — у щось та вцілила б. Тільки щодо ширини вона могла б помилитись, але цієї безпеки йому було мало.
Минули ще дві доби, і страх аж так зміцнив його волю встати, що Кін зрештою таку спробу й зробив. Відчуття часу в ньому ніколи не згасало, він щохвилини знав, котра тепер година, і, щоб одним духом цілком відновити колишній лад, одного ранку рівно о шостій підвівся з ліжка. У голові в нього тріщало, як у сухому лісі. Кістяк розхитався, його важко було втримати на ногах. Щоб не заточитися й не впасти, доводилося хутко нахилятись у протилежний бік. Так раз у раз жонглюючи собою, він натяг на себе одяг, який дістав з-під ліжка. Кожну нову оболонку на собі він урочисто вітав — його панцер ставав ще товщим, захист міцнів. Рухи, які він робив, щоб утримати рівновагу, нагадували меланхолійний танок. Потерпаючи від болю, цього малого бісеняти, проте уникнувши біса великого, смерти, Кін протанцював шлях до письмового столу. Там він, трохи очманілий від збудження, сів і ще трохи помахав руками та подригав ногами, поки вони заспокоїлись і стали, як і колись, слухняними.
Відколи Терезі не стало чого робити, вона спала до дев’ятої. В оселі вона була господиня, а господині нерідко сплять ще й довше. То прислуга має бути на ногах о шостій. Але так допізна Терезі не спалося, а щойно вона прокидалась, їй не давала спокою туга за її власністю. Отож доводилося вдягатись, щоб відчути, як на тіло тиснуть тверді ключі. Тим-то, коли чоловік після побоїв зліг, на думку їй спала одна путня ідея. Тепер вона лягала о дев’ятій, а ключі клала межи грудей. До другої ночі Тереза пантрувала, щоб не заснути. О другій підводилась і ховала ключі знов-таки до спідниці. Там їх ніхто не міг знайти. Потім вона засинала. Через це недосипання бідолашна дуже стомлювалась, і прокидалася аж о дев’ятій — достоту, як ото ведеться в панів. Так люди в житті чогось домагаються, а прислуга дістає облизня.
Отож Кін здійснював свій намір непомітно для неї. Від письмового столу йому було добре видно її ліжко. Він стеріг її сон як найдорожче своє надбання й за три години сотні разів лякався на смерть. Вона мала щасливий хист уві сні давати собі волю. Коли їй снилося, що вона чимось смачненьким поласувала, Тереза відригувала й пускала гази. І водночас мурмотіла: «Хіба так можна?», маючи на увазі щось таке, про що знала тільки сама. Кін брав це на свій рахунок. Щось там переживаючи ві сні, вона перекидалася з боку на бік; ліжко гучно стогнало. Кін також стогнав. Іноді вона, не розплющуючи очей, шкірила зуби; Кін ладен був заплакати. Коли Тереза ошкірювалась ширше, складалося таке враження, ніби вона ось-ось завиє; в такі хвилини Кіна розбирав сміх. Якби він не навчився бути обережнішим, то й справді б сміявся. З подивом він почув, як вона кличе Будду. Він не йняв віри своїм вухам; але вона раз у раз проказувала: «Пуда! Пуда!» — так немовби плакала, і він зрозумів, що означає «Пуда» її мовою.