Людина має серце. Хіба воно кам’яне? Треба рятувати нещасне добро. Злочинці накидаються на нього, мов скажені пси, кожен силкується щось урвати. Нема в них ні стида, ні сорому. А вона сама, як билинка в полі. Чоловік, замість допомогти їй, пиячить. Уже ні на що не годен. Колись списував цілі стоси паперу, вони для неї теж гроші. Тепер і до того надто ледачий. У неї тут що — богадільня? Нехай іде в притулок для злидарів. Дармоїди їй не потрібні. Ще пустить її з торбою попід тинню. Нехай краще сам старцює. Красненько дякую за таку втіху. На вулиці йому ніхто нічого не подасть. На вигляд він злидень, але чи зуміє гарненько простягти руку? Та він про це й не подумає. То нехай, перепрошую, здихає з голоду. Побачимо, як йому доведеться, коли її доброті настане край. Її покійна мати теж померла з голоду, а тепер з голоду помре її чоловік!
З дня на день її злість зростала. Тереза ту злість зважувала, щоб довідатись, чи стане її для вирішального вчинку, але їй щоразу здавалося, що вона ще надто легка. Обережність, з якою Тереза бралася до справи, могла дорівнятися тільки до її впертости. Вона казала собі: «Сьогодні моя злість надто квола (сьогодні я з ним іще не впораюсь)», — і відразу вривала свою злість, щоб залишити собі від неї щось на другий день.
Якось увечері, коли Тереза, щойно почавши розігрівати свої залізні аргументи, дійшла ще тільки середньої температури, Кінів стілець рипнув тричі поспіль. Саме такого нахабства їй і бракувало. Вона жбурнула його, цього довготелесого пенька, разом зі стільцем, з яким він зрісся, у вогонь. Спалахнуло яскраве полум’я, залізні аргументи опинились у самому жару. Тереза хапала їх голіруч — розпеченого заліза вона не боялася, саме на нього вона й чекала, — хапала по черзі, називаючи їх своїми іменами: жебрак, п’яниця, злочинець, — а тоді рушила з ними до письмового столу. Навіть тепер вона ладна була торгуватись. Якщо він віддасть банкову книжку доброхіть, вона викине його на вулицю аж перегодом. Нехай він нічого не каже, тоді й вона мовчатиме. Нехай зостається, поки вона знайде книжку. Нехай лише дасть їй пошукати, вона покладе цій справі край.
Тільки-но стілець рипнув утретє, сторожкий, як статуя, Кін здогадався, що його мистецтву загрожують страшні випробування. Він чув, як підходить Тереза, й притлумив у собі радісне збудження — воно завдало б шкоди його холодному спокою. Він управлявся три тижні. Ось і настав день, коли все випливе на чисту воду. Зараз стане очевидним, яка досконала його поза. Кін був упевнений у ній, як жоден інший митець до нього. Перед тим, як перейти в наступ, він швидко прогнав тілом трохи холоду. Він притис підошви до підлоги: ноги були тверді, мов камінь, десятий ступінь твердости, алмаз, краї гострі, наче бритва. Ще задовго до того, як завдати удару, він спробував на язик дрібку кам’яних страждань, що їх приготував цій бабері.
Тереза схопила його за ніжки стільця й грубо відтягла вбік. Потім відпустила стілець, підійшла до письмового столу й висунула одну шухляду. Обшукавши її й нічого не знайшовши, взялася за другу. В третій, четвертій і п’ятій вона також не виявила того, чого шукала. Він збагнув: військова хитрість. Нічого вона не шукає, що вона може шукати? Рукописи для неї всі однакові, папір вона знайшла б і в першій шухляді. Тереза розраховує на його допитливість. Він, гадає вона, поцікавиться, що вона тут робить. Якщо він заговорить, отже, він уже не камінь, і вона його вб’є. Вона виманює його з каменя. Патрає його робочий стіл. Але він збереже самовладання і мовчатиме, як риба.
Тереза люто перекидала папери. Більшість із них вона, замість дати їм лад, залишала просто на столі. Багато аркушів падало на підлогу. Він добре знав, що на них було. Інші вона як попало згортала на купу. З його рукописами Тереза обходилась, як із ганчірками. Пальці в неї були грубі й витримали б тортури в лещатах. Письмовий стіл зберігав напружену працю й терплячість десятиріч.
Її зухвала діловитість дратувала його. Вона не сміє обходитися так з паперами! Яке йому діло до її військових хитрощів? Ці нотатки знадобляться йому згодом. На нього ось чекає робота. Якби ж можна було взятися за неї негайно! Він не народжений бути циркачем. Його мистецтво потребує багато часу. Він учений. Коли ж настануть кращі часи? Його мистецтво — це перехідний період. Він марнує цілі місяці. Скільки ж це часу він віддається мистецтву? П’ять місяців, ні, три місяці, ні, місяць, він уже й сам не скаже. Час сплутався. Вона споганює його останню статтю. Помста його буде страшна. Він боїться впасти в забуття. Вона вже підводить голову. Вже спопеляє його поглядами, сповненими ненависти. Вона ненавидить його кам’яний спокій. Але спокою він не має, він цього не витримає, він хоче миру, він запропонує їй перемир’я, нехай тільки забере свої пальці, її пальці пошматують його папери, його очі, його мозок, нехай позасовує шухляди, геть від столу, геть від столу, то його місце, він цього не потерпить, він зітре її на порох, якби ж він міг розмовляти, камінь німий.