Попервах, коли його свобода була ще молода, Кін не надавав аж такого значення тому, який у нього номер, адже йому потрібно було тільки переночувати, а книжки він складав на канапі. Згодом він почав використовувати для них і шафу. Невдовзі бібліотека переросла вже й канапу, й шафу. Щоб скористатися брудним килимом, Кін телефонував покоївці й просив принести десять аркушів чистісінького пакувального паперу. Він розкладав його на килимі й усій підлозі, а позаяк аркуші зрештою залишалися, то накривав ними канапу й вистилав шафу. Так у нього на певний час стало звичкою щовечора, крім їжі, замовляти й пакувальний папір; уранці він той папір уже не прибирав. Гори книжок здіймалися щораз вище й вище, але жодна книжка, навіть упавши, не бруднилась — адже все було заслано папером. Уночі Кін іноді стривожено прокидався; це траплялося через те, що він виразно чув, як десь начебто впала книжка.
Одного вечора ті гори навіть йому самому здалися зависокими; він мав уже навдивовиж багато нових книжок. Тоді Кін зажадав, щоб принесли драбину. На запитання, нащо вона йому, він різко відповів: «Це вас не обходить!» Покоївка виявилася дівчиною досить полохливою. Незадовго перед цим злодії зламали в одному з номерів двері, й вона мало не втратила роботу. Дівчина подалася до портьє й схвильовано розповіла йому, чого вимагає пожилець із номера 39. Портьє добре знався на людях та вдачах і збагнув, до чого його зобов’язують чайові, хоч вони вже й були в його кишені.
— Ідіть спати, голубко, — ошкірився він, — цього зарізяку я беру на себе!
Дівчина не зрушила з місця.
— Він якийсь моторошний, — промовила вона нерішуче. — Скидається на тополю. Спершу йому подавай пакувальний папір, а ось тепер — драбину. Вся кімната вже захаращена пакувальним папером.
— Пакувальним папером? — перепитав портьє.
Ця новина справила на нього чудове враження. Адже до крайнощів догляд за собою доводять лише люди шляхетні.
— Авжеж, а то ж чим! — відказала дівчина гордо — адже її слухав портьє.
— А ви знаєте, хто цей пан? — запитав портьє. Навіть у розмові з покоївкою він сказав не «той чоловік», а «цей пан». — Він — власник придворної бібліотеки!
Кожен склад цієї високої посади портьє проказав як догмат віри. Щоб заткнути дівчині рота, він із власної ініціативи додав «придворної». І зрозумів, який же шляхетний має бути той пан нагорі, коли він, заповнюючи картку, знехтував цим словом.
— Але ж двору однаково вже немає!
— А придворна бібліотека є! Що за дурниці! А книжки? Гадаєте, люди їх пожерли?!
Дівчина мовчала. Їй кортіло його позлити, адже він був такий могутній. Він дивився на неї лише тоді, коли лютував. Через кожну дрібницю вона бігла до нього. Кілька хвилин він ще терпів її. Коли в нього траплялися напади гніву, його треба було остерігатися. Його лють додавала їй сили. Вона радо принесла Кінові драбину. Дівчина могла б попросити про це коридорного, одначе зробила те сама, вона хотіла догодити портьє.
У номері покоївка запитала пана власника придворної бібліотеки, чи не може вона чимось допомогти йому. Той відповів:
— Можете. Якщо негайно вийдете з номера!
Після цього Кін замкнувся, не довіряючи цьому настирливому дівчиськові, заткав папером замкову щілину, обережно примостив між горами книжок драбину й виліз на неї. Він діставав з голови один по одному складені за списками пакунки й заповнював ними кімнату до самої стелі. Попри важку ношу, йому щастило зберегти на драбині рівновагу; він здавався собі акробатом. Відколи Кін став сам собі господарем, з труднощами він упорувався завиграшки. Він саме завершував роботу, коли в двері хтось довірливо постукав. Кін розгнівався, адже йому заважали. Після того, що в нього сталося з Терезою, він страшенно боявся показувати свої книжки профанам. Стукала покоївка, яка (так само з відданости портьє) несміливо попросила віддати драбину.