— Адже пан власник придворної бібліотеки не спатимуть із драбиною в номері!
Її запопадливість була щира; дівчина дивилася на цю моторошну тополю зацікавлено, любовно й заздрісно, їй хотілося, щоб портьє виявляв стільки ж уваги й до неї самої.
Її мова нагадала Кінові Терезу. Якби це була вона, він би її злякався. Та позаяк покоївка тільки нагадувала йому Терезу, він закричав:
— Драбина залишиться тут! Я спатиму з драбиною!
«Господи, до чого ж шляхетний чоловік», — подумало юне створіння й злякано поспішило за двері. Таким шляхетним, що навіть і слова не можна сказати, вона його досі все ж таки не вважала.
А він зробив з цього випадку висновки. Жінок, хай це будуть економки, дружини чи покоївки, треба уникати за будь-яких обставин. Відтепер він вимагатиме такі великі номери, що драбина взагалі не знадобиться, а пакувальний папір приноситиме з собою в теці. Кельнер, якого Кін викликав дзвінком, щоб замовити вечерю, виявився, на щастя, чоловіком.
Відчувши в голові полегкість, Кін одразу ліг спати. Перед тим, як заснути, він порівняв колишнє своє становище з нинішнім. Надвечір його думки й так часто і залюбки поверталися до Терези, адже всі витрати він покривав грішми, які врятував від неї завдяки власній хоробрості. Коли він згадував про гроші, перед ним ту ж мить поставав її образ. Удень Кін грішми не користувався; він відмовився не тільки обідати, а й їздити в трамваї, і мав на те вагому причину. Чудову й поважну справу, якою він був заклопотаний у ці дні, йому не хотілося споганювати якоюсь там Терезою. Тереза — це дрібна монетка, яку беруть до рук. Тереза — це слово, що його вимовляє невіглас. Тереза — це камінь, який обтяжує дух людства. Тереза — це втілення божевілля.
Проживши кілька місяців під одним дахом із божевільною, він зрештою втратив здатність чинити опір згубному впливу її недуги й заразився від неї. Пожадлива до нестями, частину своєї пожадливости вона передала йому. Виснажлива туга за чужими книжками відірвала його від книжок власних. Він мало не пограбував її на мільйон, що його вона, як йому здалося, нібито мала. Його вдачі, що зазнавала постійного, безпосереднього впливу цієї жінки, загрожувала небезпека — її могли занапастити гроші. Але цього не сталося. Його тіло винайшло захист. Якби Кін і далі вільно пересувався в помешканні, він безнадійно захворів би на її недугу. Через це він і влаштував їй оту каверзу зі статуєю. Певна річ, на справжній камінь перетворитися він на міг. Але досить було того, що вона сприйняла його за камінь. Вона того каменя боялась, тож обходила його десятою дорогою. Мистецтво, з яким він тижнями нерухомо сидів на стільці, збивало її з пантелику. Вона вже й так була збита з пантелику. Але після того дотепного фокуса Тереза взагалі вже не могла втямити, хто він такий. Кін мав час звільнитися від неї. Він повільно зцілявся. Її вплив на нього урвався. Відчувши в собі досить сили, він склав план утечі. Треба було піти від неї і все ж таки не дати їй волі. Щоб утеча вдалася, Тереза мала вважати, що вигнала його сама. Того ж він і сховав банкову книжку. Цілими тижнями вона обшукувала все помешкання. Її недуга в тому й полягала, що вона безперестанку шукала гроші. Але банкової книжки ніде не знаходила. Врешті-решт вона зважилася підступитись до письмового столу. Однак тут наштовхнулася на нього. Розчарування довело її до сказу. А він розпалював її гнів доти, доки вона, знавіснівши, викинула його з його ж таки помешкання. Він опинився на вулиці, він урятувався. Вона вважала себе переможницею. Він замкнув її в помешканні. Вона запевне звідти не вийде, і тепер її підступи йому анітрохи не загрожують. Щоправда, довелося віддати власне помешкання, але чого не зробиш, щоб урятувати собі життя, коли це життя належить науці?
Кін випростався під ковдрою, і чимала частина простирадла прилягла до його тіла. Він попросив у книжок, щоб вони не падали, він, мовляв, стомився й хоче нарешті відпочити. Уже засинаючи, Кін пробурмотів «на добраніч».
Три тижні втішався він новою свободою. Цей час Кін використовував навдивовиж старанно, і коли ці три тижні минули, він вичерпав можливості всіх книгарень у місті. Якось пополудні він раптом збагнув, що вже нікуди йти. Почати все спочатку і обійти ті самі книгарні й у тій самій послідовності? Чи його там, бува, не впізнають? Образ краще уникати. Хіба його обличчя з тих, що їх кожне запам’ятовує з першого погляду? В якійсь перукарні Кін підійшов до дзеркала й придивився до своїх рис. У нього були водяво-блакитні очі й зовсім не було щік. Чоло — потріскана скеля. Ніс, цей карколомно вузький гірський гребінь, прямовисно спадав униз. Біля його підніжжя майже непомітно причаїлися дві крихітні чорні комашки. Ніхто й не подумав би, що то — ніздрі. Рот нагадував щілину в якомусь автоматі. Дві різкі зморшки, схожі на штучні рубці, тяглися від скронь до підборіддя й сходилися на його кінчику. Через них та ніс його обличчя, й так довгасте й худе, розпадалося на п’ять вузьких, аж страшно, смужок, вузьких, а проте суворо симетричних, затриматися тут було ніде, і Кін особливо й не затримувався. Бо коли він побачив себе — а зазвичай він на себе не дивився, — на душі в нього раптом стало дуже самотньо. Він вирішив піти куди-небудь, де багато людей. Може, там пощастить забути, який самотній вигляд мало його обличчя, і, може, нарешті спаде на думку, як йому повернутися до колишньої своєї діяльности.