Кін обвів поглядом фірмові вивіски довкола, частину міста, щодо якої звичайно був сліпий, і прочитав: «ПІД ІДЕАЛЬНИМ НЕБОМ». Він задоволено переступив поріг. На вході відкинув грубі портьєри. Від жахливого чаду йому аж дух забило. Немовби шукаючи захисту, він машинально ступив ще два кроки. Його гостра постать ножем розітнула важке повітря. В очах виступили сльози, і він, щоб бачити, широко їх розплющив. Тоді вони засльозилися ще дужче, і він уже нічого не бачив. Якась чорна постать провела його до невеличкого столика й наказала сісти. Він послухався. Постать замовила для нього подвійну каву «мока» й зникла в тумані. На цьому чужому краю світу Кін спробував учепитися за голос того, хто провів його до столика, й з’ясував, що він — чоловічий, але невиразний і тому огидний. Кін зрадів, бо ось і ще хтось виявився таким самим нікчемним, якими він, Кін, вважав людей загалом. Товста рука поставила перед ним каву. Він чемно подякував. Рука на мить вражено затрималася на столі, потім притислася плиском до мармуру й розчепірила п’ятірню. «Чого вона так шкіриться?» — запитав Кін сам себе; в ньому ворухнулася недовіра.
Коли рука, а заразом і її власник зникли, Кін знов опанував очима. Туман розвіювався. Кін недовірливим поглядом стежив за постаттю, що була така сама худа й цибата, як і він сам. Перед шинквасом вона зупинилася, обернулась і, випроставши руку, показала на нового відвідувача. Потім сказала кілька незрозумілих слів і затряслася зо сміху. З ким же той чоловік розмовляв? Біля шинквасу, та й поодаль, не видно було жодної душі. Забігайлівка була неймовірно занедбана й брудна. За шинквасом виразно виднілася гора пістрявого лахміття. Люди тут були надто ледачі, щоб відчинити шафу, тож скидали все на купу між шинквасом і дзеркалом. Це ж треба — вони не соромилися навіть своїх відвідувачів! Ці зацікавили Кіна також. Майже за кожним столиком сидів якийсь патлатий тип із мавпячою фізіономією й люто витріщався в його бік. У глибині зали верещали якісь дивні дівчата. Ідеальне небо було дуже низьке й нависало брудними, сизувато-бурими хмарами. Місцями крізь каламутні пасма прозирали відблиски якоїсь зірки. Колись давно все небо було всіяне золотистими зорями. Більшість із них погасли в диму; ті, що залишилися, слабували на потьмарення. Світ під цим небом був невеликий. Йому цілком вистачило б місця в готельному номері. Та поки стояв оманливий туман, цей світ здавався неосяжним і химерним. Кожен мармуровий столик жив житіям окремої планети. Світовий сморід творили всі гуртом. Кожен відвідувач курив, мовчав або гупав кулаком по твердому мармуру. Із крихітних ніш долинали крики на допомогу. Раптом подав голос старий рояль. Кін марно шукав його поглядом. Де ж його сховали? Підстаркуваті парубки в картузах та пошарпаному одязі недбало відкидали важкі портьєри при вході, неквапно кружляли між планетами, то з кимось вітаючись, то комусь погрожуючи, й нарешті сідали там, де їх зустрічали особливо ненависно. Минуло небагато часу, й забігайлівка набула зовсім іншого вигляду. Поворухнутися було ніяк. Хто зважився б наступити на ногу одному з таких сусідів? Лише Кін ще сидів сам-один. Він боявся підвестися й не йшов звідси. Від столика до столика літала лайка. Музика сповнювала людей войовничим духом і вливала в них силу. Щойно рояль змовкав, вони враз ставали млявими. Кін схопився за голову. Що це за створіння?
Цієї хвилини поруч уродився якийсь величезний горб і запитав, чи можна підсісти до столика. Кін напружено подивився вниз. Де той рот, що з нього долинали слова? А власник горба, карлик, уже виплигнув на стілець. Він зручно вмостився на ньому і втупився в Кіна парою великих сумних очей. Кінчик його страшенно гачкуватого носа заходив глибоко в підборіддя. Рот у цього чоловіка був невеличкий, такий, як і сам він, тільки його, рота, годі було й добачити. Ні тобі лоба, ні вух, ні шиї, ні тулуба — чоловік складався з горба, могутнього носа та двох чорних, спокійних, журливих очей. Він довго нічого не казав — вичікував, мабуть, яке враження справить його вигляд. Кін звикав до нової обстановки. Зненацька він почув, як з-під столу чийсь хрипкий голос запитав: