— То як посуваються справи?
Кін подивився собі під ноги. Голос обурено прогарчав:
— Я що — собака?
Нарешті Кін збагнув, що це розмовляє карлик. Кін не знав, що сказати про справи. Він розглядав неповторний коротунів ніс, який викликав у нього підозру. Жодних справ Кін не вів, отож тільки легенько стенув плечима. Його байдужість справила неабияке враження.
— Фішерле мене звати! — Ніс дзьобнув у стільницю.
Кінові стало шкода свого доброго ім’я. Тож він і не назвав його, а тільки стримано вклонився, що можна було витлумачити і як відмову знайомитись, і як ґречність. Карлик вибрав друге. Він випростав обидві свої руки — довжеленні, як у гібона, — й схопив Кінову теку. Те, що в ній було, його розсмішило. Кутиками губів, що посмикувалися праворуч і ліворуч від носа, він нарешті довів, що рота таки має.
— Паперова галузь, я вгадав? — прокректав він, підіймаючи над головою ретельно згорнений пакувальний папір.
Угледівши цю картину, весь світ під небом одностайно зареготав. Кін, який добре усвідомлював глибше значення свого паперу, хотів був вигукнути: «Це нахабство!» — й вихопити його з карликових рук. Одначе вже сам цей намір, загалом такий сміливий, видався йому жахливим злочином. Щоб якось спокутувати його, він зробив нещасну, збентежену гримасу.
Фішерле відчепитися не хотів.
— Оце новина, людоньки, оце новина! Агент, німий, як риба, агент! — Він заходився перемацувати кривими пальцями папір і пожмакав його не менше, ніж у двадцятьох місцях.
У Кіна защеміло серце. Йшлося про чистоту його бібліотеки. Що ж придумати, щоб її врятувати? Фішерле став на стілець — тепер він був точнісінько такий самий заввишки, як Кін, що сидів, — і переривистим голосом заспівав:
— Я — рибалка, а він — рибка! — На слові «я» він ляскав себе папером по горбу, а на слові «він» давав папером запотиличника Кінові.
Той мовчки терпів. Він був навіть щасливий, що цей оскаженілий карлик не вбив його взагалі. Помалу таке обходження з ним починало завдавати йому болю. Про чистоту бібліотеки вже можна було забути. Він збагнув, що тут, якщо не належиш до якої-небудь галузі, пропадеш. Скориставшись тривалим інтервалом між «я» та «він», Кін підвівся, низько вклонивсь і рішуче заявив:
— Кін, книжкова галузь.
Перед іще одним «він» Фішерле змовк і сів. Своїм успіхом він був задоволений. Він знов увібгався в свій горб і з безмежною відданістю запитав:
— А ви граєте в шахи?
Кін надзвичайно скрушно похитав головою.
— Людина, яка не грає в шахи, — то не людина. Я так кажу: в шахах увесь розум. Нехай завдовжки ти й чотири метри, а грати в шахи повинен уміти, а то будеш бовдур бовдуром. Я в шахи граю. І я таки не бовдур. Зараз я вас про щось спитаю, а ви як схочете, то відповісте. А як не схочете, то не відповісте. Навіщо в людини голова на в’язах? Я сам скажу вам навіщо, бо ви ще висушите собі голову, а мені було б її шкода. Голова в людини на те, щоб грати в шахи. Ви мене розумієте? Якщо скажете «так», то все гаразд. Якщо скажете «ні», то я нагадаю вам ще раз, бо це ви. До книжкової галузі я не байдужий. Грати, щоб ви знали, я навчився сам, не з книжки. Як ви гадаєте, хто тут чемпіон, чемпіон усього цього закладу? Б’юсь об заклад, не здогадаєтесь. Я скажу вам, як його звати. Чемпіона звати Фішерле, і сидить він за тим самим столиком, що й ви. А чому він сів тут? Бо ви — негарний чоловік. Тепер ви, либонь, подумаєте, що я липну до негарних людей. Брехня, дурниці, аж ніяк! Ви собі навіть не уявляєте, яка красуня в мене дружина. Такої привабливої жінки ви ще зроду не бачили. Але хто, питаю я вас, має розум? Я так кажу: розум має негарна людина. Навіщо розум якому-небудь вродливому гультяєві? Гроші за нього заробляє дружина, грати в шахи він не любить, бо тут треба гнути спину, а це може змарнувати його красу. І що ж виходить? А виходить, що весь розум дістається негарному чоловікові. Візьміть ось шахових чемпіонів — усі ж негарні. Ви знаєте, коли я бачу в ілюстрованому часописі якогось знаменитого чоловіка й він хоч трохи гарний, я одразу кажу собі: «Фішерле, тут щось не те. Їм утелющили не той потрет». А що ви думаєте, коли стілько тих потретів, і кожне хоче бути знаменитістю, то що діяти такому часопису? Часопис-бо теж усього-навсього людина. Але знаєте, в чому тут дивовижа? У тому, що ви не граєте в шахи. Вся книжкова галузь грає в шахи. Хіба це штука для чоловіка з книжкової галузі? Він бере собі шахову книжечку й завчає партію назубок. Але, гадаєте, мене хтось отак переміг? З книжкової галузі — ніхто, це така сама правда, як те, що ви з їхнього кодла, якщо це правда!