Але одну категорію людей Фішерле ненавидів лютою ненавистю, і то були чемпіони світу з шахів. З якимсь особливим оскаженінням стежив він за всіма видатними партіями, що їх пропонували йому газети й часописи. Те, що він колись розібрав сам, Фішерле тримав у голові роками. У шинку пальма першости незаперечно належала йому, тож він легко доводив друзям, які нікчеми оті світила. Він хід за ходом демонстрував їм, хто беззастережно покладався на його пам’ять, як відбувався той чи той турнір. Та щойно вони починали захоплюватися котроюсь партією аж надто, це викликало в нього роздратування, він сам вигадував хибні ходи, яких насправді ніхто ніколи не робив, і грав далі так, як влаштовувало його. Фішерле швидко доводив справу до катастрофи, ставало відомо, хто її зазнав, а імена й тут усі обожнювали. Лунали голоси, що те саме сталося б на турнірі і з самим Фішерле. Ніхто не помічав помилки того, хто програвав. Тоді Фішерле відставляв свого стільця якомога далі від столика — так, щоб тільки дотягтися випростаною рукою до фігур. У такий спосіб він по-своєму виказував зневагу, позаяк вуста, якими її звичайно висловлюють люди, в нього майже зовсім затуляв ніс. Потім він кректав: «Дайте мені хустку, я цю партію виграю наосліп!» Якщо поруч стояла дружина, вона подавала йому свою брудну хустку з шиї; позбавляти його турнірних тріумфів, які траплялися лише один раз на кілька місяців, вона не мала права й знала про це. Якщо її в шинку не було, то одна з дівчат затуляла Фішерле очі долонями. Швидко й упевнено він крок за кроком відновлював партію. Там, де припустилися помилки, він робив паузу. Це було воднораз і те місце, звідки він починав шахрувати. Вдавшись до шахрування вдруге, Фішерле так само зухвало забезпечував перемогу другому з супротивників. Усі стежили, затамувавши подих. Усі чудувалися. Дівчата лагідно поплескували його по горбу й цілували в ніс. Хлопці, з-поміж них і вродливі, які в шахах мало що тямили чи й узагалі нічого не тямили, гатили кулаками по мармурових стільницях і, щиро обурені, заявляли, що коли Фішерле не стане чемпіоном світу, то це буде просто підлість. У такі хвилини вони кричали як на пуп, і дівчата знову звертали до них прихильні погляди. Фішерле до цього було байдуже. Він удавав, ніби оплески не стосуються його взагалі, й тільки сухо зауважував:
— Чого ж ви хочете, я чоловік бідний. Унесіть сьогодні за мене заставу, і завтра я буду чемпіоном світу!
— Будеш ним ще й сьогодні! — кричали всі, і захват минав.
Завдяки своїй славі невизнаного шахового генія, а також постійному клієнтові рідної дружини-«пенсіонерки», Фішерле мав під «Ідеальним небом» один великий привілей: він міг вирізати з газет та часописів і залишати собі всі надруковані там шахові партії, хоч ті газети й часописи, перемацані півдесятком рук, через кілька місяців переходили до ще однієї, ще паскуднішої забігайлівки. Однак ті прямокутні папірці Фішерле аж ніяк не зберігав, він рвав їх на дрібнесенькі клаптики і з огидою кидав до унітазу. Його ніколи не полишав панічний страх, що коли-небудь хтось зажадає ту чи ту партію. Сам він геть не був певен своєї значущости. Справжні ходи, які Фішерле приховував, змушували його тямущу голову тяжко замислюватись. Тим-то чемпіонів світу він ненавидів, як чуму.