Вони дісталися кінця серед буяння пишної життєлюбної рослинності та бентежно густонаселеного пейзажу, який ряснів птахами, комахами, ще й оленями, помітними крізь дощову стіну. Ще під час зустрічі Сью щось казала про припущення в термінології, а відповідь Керманича прозвучала в лункій тиші так: «Ви маєте на увазі те, що називається „межею“?» Відсторонюючись, відшаровуючи імена учасників експедиції: а що, як з’явиться інша картинка, якщо збільшувати особистість й інші деталі?
За кілька хвилин, ковзаючись у грязюці, вони зрізали ріг і вийшли до якоїсь дерев’яної конструкції.
Він не чекав тут бодай чогось красивого, але ця споруда була чарівна.
Поряд із червоною дерев’яною рамою Керманич розрізнив більш-менш прямокутний простір, що згори утворював арку, крізь яку спалахувало сліпуче, невгамовне в пошуках, біле світло — піняве та іскристе світло, яке, здавалося, от-от згасне, але чомусь воно ну ніяк не згасало… Тут був якийсь спіральний ефект, наче воно накручувалось само на себе та навколо себе ж і оберталося. Якби ви швидко заморгали очима, то це мало б такий вигляд, ніби це світло складається з восьми чи десяти шпиць, які блискавично обертаються, але то була така ілюзія.
Це світло не нагадувало анічого з того, що він бачив раніше. Його не можна було назвати ні різким, ні м’яким. Воно не було витонченим, наче феєричне підсвітлювання у низькопробних фільмах. Це не було й притамоване світло у темряві, ані маніпуляція маклерів, баришників, фіглярів, чародіїв або когось іншого, хто хоче виокремити світло за допомогою тіні. У цьому світлі не було ясності, щоб підкреслити велич собору, але годі було назвати чи тьмяним, чи маслянистим, або надати йому ще якогось визначення з усіх, що спадали Керманичеві на гадку. Він уявив, як би спробував описати це своєму батькові, але насправді саме його батько міг би описати синові, що являє собою це світло.
— Хоча коридор такий високий і широкий, доведеться вам повзти з вашим наплічником якомога ближче до середини і якомога далі від стін, — підтвердив Чіні те, що Керманич уже читав у підсумках. Мов коти з клейким скотчем на спинах, повзучи на череві. — Хоч би як ви почувалися на відкритому чи в замкненому просторі, але там буде дивно: начебто ви просуваєтеся широким полем і ніби водночас балансуєте на вузькому краю прірви, без поруччя, і будь-якої миті можете зірватися в безодню. Отже, ви існуєте і в обмеженому, і в безмежному просторі — усе одразу. Ось одна з причин, чому ми гіпнотизуємо членів експедицій.
Не кажучи вже — а Чіні й не казав, — що керівник експедиції у будь-якому випадку має витримати досвід такої роботи й без милостивого втручання гіпнозу, та що дехто з цих лідерів бачив усередині себе дивні видіння. «Це начебто в якомусь акваріумі, вода над головою, але тьмяніше, і я не можу точно сказати, що там плавало. Або це не вода була темна, а ті створіння в ній». — «Я бачив сузір’я, і все було водночас і близько, й далеко». — «Там була безкрая рівнина, схожа на ту, де я зростав, і вона просто розширювалася й розширювалася, аж доки мені не довелося дивитися в землю, бо здавалося: мене це переповнює, я от-от лусну». Усе це з таким самим успіхом могло легко відбутися в свідомості цих людей.
Довжина проходу теж не відповідала ширині невидимої межі. Деякі звіти після повернення експедицій свідчили, що цей перехід схожий на меандр, однак інші описували його як прямий. Річ у тім, що він змінюється, він різноманітний, і час проходу ним до Нуль-зони можна визначити лише приблизно, хіба що «нормою» від трьох до десятьох годин. Справді, одна з перших гризот Центру полягала в тому, що точка входу могла взагалі зникнути, навіть якщо є інші думки з цього приводу. З-поміж особових справ, які стосувалися межі, Керманич знайшов відповідну цитату — Джеймса Лоурі: «…двері, коли я їх побачив, мали такий вигляд, начебто вони завжди були там, і завжди там будуть, навіть якщо не існуватиме Нуль-зони».
Очевидячки, директорка вважала, що межа насувається, але для доказу такої точки зору не було жодних доказів. Благальна нотка в особових справах, зроблена низкою можновладних установ, пропонувала коментар, що, можливо, директорка просто намагалася привернути увагу й притягнути гроші до «вмирущої агенції». Тепер, побачивши вхід, Керманич запитав себе, чи знав хтось, що означає «просування».