У батька збереглися світлини тих часів, коли він підлітком грався на задньому подвір’ї з друзями і двоюрідними братами, в оточенні курей і кіз, у саду, який тягнувся ген за обрій, уздовж дерев’яної огорожі. Але Керманич пам’ятав тільки батьківських курей — гладких, угодованих, постійно виводжуваних або отриманих у спадок, оздоблених іменами і так ніколи й не зарізаних. «Шановні кури», як піддражнював Керманич свого батька.
Шахи — це хобі, якому він віддавався, хобі, яке можна було розділити з батьком під час лікування того хіміотерапією, а також якщо його батько тривожився та задумувався, коли Керманича не було в кімнаті. Ця гра була їхнім спільним хобі, доки рак не розрісся й не захопив клітин; обидва вони були непересічні шахісти, навіть коли й не насолоджувалися грою. Але фізичні недуги його тата підсилили духовну розгубленість Керманича, тож цього варіанту не лишилося. Книги як порятунок від телевізійної нудятини? Ні, бо закладка відокремлює одне непрочитане слово від іншого. Але з нагадуванням, чий зараз хід, шахи лишили деякий образ і спогади про минуле, навіть коли його батько вже безнадійно плутався думками під кінець життя.
Керманич силоміць перетворив ті батьківські різьблені фігурки на шахи; вони були пов’язані в різний спосіб і мали функції, яких насправді не виконували, оскільки вже двічі тлумачилися: спочатку були людьми, потім — тваринами, а це вже стали й шахами. Але чим краще він грав, тим більше зростав його інтерес, бо статичність перетворювалася на щось справжнє, і результати, нехай для них і комічні, здавалося, мали значення. Коментар «Бабуся бере слона» примушував їх обох хихотіти. «Кузен Умберто з’їдає племінницю Мерседес».
Тепер ці різьблені фігурки мають йому допомогти. Керманич поставив півника у далекий лівий кінець стола, козу — праворуч; півня — дзьобом до стіни, а козу навпаки — до себе. До кожної статуетки він прикріпив майже невидимі нано-камери, які без дротів передаватимуть йому інформацію на мобільний телефон і на ноутбук. Якщо немає інших варіантів, принаймні бодай так він зробить безпечним свій кабінет, створить із нього бастіон, знищить усі невідомі факти й замінить їх лише тим, що йому зручно. Хтозна, що може відкритися?
Тоді він матиме повну свободу дій, щоб роздивлятися директорські нотатки.
Преамбула до читання записів директорки багато чим нагадувала ритуал весняного прибирання. Він очистив усі стільці, окрім власного в кабінеті, й виставив їх у коридор. Потім почав складати купи посеред підлоги. Він намагався ігнорувати неоднозначні плями на килимі. Кава? Кров? Підлива? Котяча блювотина? Ясна річ: прибиральниці та її когорті вже давно заборонялося зазирати до святої святих директорки. Він уявив, як Ґрейс наказує лишити кабінет у первісному стані, так само, як у фільмах про копів батьки вбитих дітей не дозволяють і порошинці проникнути до священних спочивалень їхніх утрачених нащадків. Ґрейс берегла цей кабінет, замкнувши його запасним ключем, але Керманич не гадав, що вона виявиться на відео прихованої камери.
Отже, він умостився на дзиґлику, увімкнув на ноутбуку музику свого улюбленого неокласичного композитора, і дозволив цій музиці створити з хаосу якусь подобу ладу в кімнаті. Не пропущу жодного кроку, дідусю, навіть якщо пропущу крок. Він уже отримав уранці особові справи від Ґрейс — передані через третю особу, адміністративного помічника, аби вони обоє уникали спілкування між собою. Ті справи містили всі офіційні директорські записки та звіти, де йому довелося вчитуватися в кожну закарлючку, в кожнісінький уривочок. «Інвентарний список», як його подумки назвав Керманич. Він запитав себе, чи не варто попросити Вітбі розсортувати ці нотатки, але з цим пунктом рівень безпеки коливався від секретності до «цілком таємно», до «страх яка таємниця», як волатильний фондовий ринок ф’ючерсів.
Назва теки особових справ Ґрейс була занадто функціональною: «ДИРЕКТОРСЬКІ ОСОБОВІ СПРАВИ — ПУД ГОЛОВНИХ І ДРУГОРЯДНИХ ПАМ’ЯТОК І ЗВІТІВ». ПУД, або Програма Управління Даними, означала пропрієтарну систему обробки зображень і перегляду, яку Південний Округ оплатив і здійснив у дев’яності роки. Керманич написав би щось стисліше, ніж Ґрейс, як-от: «ДОКУМЕНТИ ДИРЕКТОРА», або, драматичніш: «ІСТОРІЇ ЗАБУТОЇ АГЕНЦІЇ», або ще: «ДОСЬЄ НУЛЬ-ЗОНИ».