— Ні, нічого такого. Нічого на думку не спадає. — Чи в директорському кабінеті йому щось муляє? Його погляд не міг зосередитися на чомусь одному, увесь час відбиваючись рикошетом від найдальшої стіни до стелі, а потім, мигцем, наче доторк метеликових крилець, зачепивши кургани непрофесійних доказів, які оберталися навколо Керманича. Чи не сприймає їх Чіні як золоті зливки, що Керманич порозкрадав, а чи як купи бутербродів, які той буде змушений проковтнути?
— Тоді дозвольте мені спитати вас про Лоурі, — сказав Керманич, думаючи про неоднозначні записи про літеру «Л.» і відео, яке він переглядав. — Як уживалися Лоурі та директорка?
Здавалося, Чіні почувся ще ніяковіш, але відповісти на це запитання розохотився.
— А як кожний уживається, справді, на вашу думку? Я особисто не подобався Лоурі, як людина, але професійно ми уживалися. Він високо цінив нашу ролю. Він знав ціну хорошому обладнанню. — Це, певно, означало, що Лоурі схвалював кожну закупівлю, яку будь-коли підписував Чіні.
— А як щодо нього й директорки? — знову спитав Керманич.
— Начистоту? Лоурі захоплювався нею на свій лад, намагався зробити своєю протеже, але вона не захотіла такої долі. Вона була дуже самодостатня. І мені здається, вона гадала, що її занадто вшановують за те, що вона вижила.
— А він хіба не був героєм? — Славетний образ героя, наліплений на стіну і перероблений на ікону, зроблену об’єктивом камери, сфальсифікований документами. Реабілітований після свого жасного досвіду. Зроблений продуктивним. Через деякий час накинутий Центрові.
— Аякже, аякже, — сказав Чіні. — Цілком героїчним був. Але, знаєте, мабуть, переоціненим. Він любив випити. Любив чавити інших своєю владою. Пам’ятаю, одного разу директорка не дуже коректно про нього висловилася — порівняла з військовополоненим, який гадає: знає більше, ніж інші, тільки тому, що страждав. Отже, були певні тертя. Але вони працювали разом, попри все. Вони працювали разом. Повага в опозиції. — Швидкий спалах усмішки під час промовляння цих слів. — Ми тут усі товариші.
— Цікаво. Хоча насправді — ні. Інше тактичне відкриття: свідчення про битви у Південному Окрузі, розлад в організаційній гармонії, бо ж люди не роботи, не можна змусити їх, щоб діяли як роботи. Чи можна?
— Так і є, якщо ви так кажете, — мовив Чіні, і голос його урвався.
— Чи є щось іще? — спитав Керманич, невідступним поглядом і крижаним усміхом підбадьорюючи Чіні наважитися й знову зухвало спитати про його розслідування тієї директорчиної поїздки.
— Ні, не думаю. Hi-і. Не те, що на думку спадає, — промовив Чіні з помітним полегшенням. На прощання він розсипався у своєму класичному викрутасному чіністському стилі, ретируючись, стрибаючи через стільці та крісла й зникаючи геть з очей у коридорі.
Після цього Керманич не міг ні на чому зосередитися, окрім розгрібання основних матеріалів, аж доки всі паперові шматки були обліковані, класифіковані та надійно поскладані до окремої скриньки-каталогу. Хоча Керманич і помітив численні посилання на «Науково-спіритичну бригаду», про Сола Еванса було тільки три короткі згадки, на додачу — фотографія. Наче інтерес директорки був спрямований на щось інше.
Одначе, хай як там, а він знайшов і лист, писаний рукою директорки, — здавалося б, набір випадкових слів і фраз, що, як він зрештою усвідомив, передивляючись ПУД в особистій справі Ґрейс, використовувався як гіпнотичні команди для дванадцятої експедиції. Ось це цікаво. Він ледь не зателефонував Чіні, щоб спитати про це, але останньої миті щось примусило його покласти телефонну слухавку, так і не набравши номера.
За чверть по шостій Керманич відчув непоборне бажання вийти у коридор і поблукати, добряче розім’яти ноги. Усе розстилалося гнітючим видовищем, якимсь принишклим, і навіть віддалене радіо звучало, мов спотворена колискова. Никаючи далі у своїх мандрах, він перетинав з кінця в кінець тепер уже порожній кафетерій, коли раптом почув якісь звуки з комірчини, розташованої поряд із коридором, який вів до наукового відділу. Майже всі пішли, і Керманич запланував і сам покинути помешкання, але увагу його привернули оті звуки. Хтось там був усередині — може, невидимий прибиральник? — сподівався він. Треба викоренити цей жахливий мийний засіб. Керманич був переконаний і запевняв інших, що це небезпечно для здоров’я.
Тому він схопився за ручку дверей, зазнавши легкого удару електричним струмом, обертаючи її, а потім прожогом кинувся уперед, щосили.
Двері розчахнулися, грюкнувши за ним.
Якесь бліде створіння скоцюрбилося перед полицями запасів, що їх, виявляється, було видно завдяки різкому освітленню єдиної низьковольтної лампочки.