— Усе й так ясно, — нарешті сказала Ґрейс. — Це відео прив’язане до початку й триває далі, з пробілами, у хронологічному порядку. Ви можете переходити від одного кліпу до іншого. Можете прокручувати куди завгодно — як волієте. Якщо ви не скінчите за годину, я повернуся, і ваша сесія скінчиться. — Вони відновили понад сто п’ятдесят фрагментів, більшість збережених кадрів тривали від десяти секунд до двох хвилин. Дещо відновив Лоурі, дещо — четверта експедиція. Вони не рекомендували дивитися весь цей матеріал за один раз, понад годину. Та й мало хто додивився до кінця.
— Ще я чекатиму за дверима. Ви можете постукати у двері, якщо скінчите раніше.
Керманич кивнув головою. Чи не означає це, що його посадять під замок? Мабуть, так.
Ґрейс покинула своє місце. Керманич зайняв його, а вона, виходячи, несподівано поклала йому руку на плече — чи не надавши цьому жестові більше ваги, ніж треба. Потім клацнув зовнішній замок, і вона залишила його сам-на-сам у мармуровому склепі, облицьованому іменами видінь і примар.
Керманич просив, щоб йому дали відчути цей досвід, але тепер не був певен, чи справді цього хотів.
Найбільше ранні послідовності кадрів показували нормальні речі: отаборіння, далекий маяк, який несподівано виринав подеколи. Із темряви на тлі виринали обриси дерев і наметів. Блакитне небо промайнуло екраном, начебто хтось опустив камеру та й забув її вимкнути. Якийсь регіт, якийсь легіт, але Керманич, як провидець чи мандрівець у часі, вже відчував підозру. Чи були це очікувані, нормальні речі, демонстрування банальної товариськості, приятельських стосунків, а чи натомість — якісь таємні провісники комюніке, приховані та могутні? Керманич не хотів нічийого втручання, зараження чиїмсь аналізом або чужими думками, тому він читав не всі особові справи. Але тоді збагнув, що він уже занадто озброєний, усе ж таки занадто оснащений передбаченнями, і занадто цинічно ставиться до своєї сторожкості, аби не здатися самому собі кумедним. Якщо він не буде сторожкий, то все почне перебільшуватися, ставатиме неправильно продуманим, і кожен кадр нестиме загрозу. Він пам’ятав нотатки іншого аналітика, що жодна експедиція не стикалася з тим, що мала побачити. З-поміж тих, хто повернувся назад, принаймні.
У сутінках з’явилися кілька сегментів з відеощоденника керівника експедиції — раптовою сильветою, а за нею табірне багаття, — там не повідомлено нічого такого, чого б Керманич не знав. Далі було близько семи записів, кожен тривав чотири чи п’ять секунд — і ці теж нічого не показали, окрім плямистих тіней: нічні зйомки без контрасту. Він углядався далі в цей морок, сподіваючись, що звідтіля вирине якась форма, якийсь обрис, які й розкриють загадку. Але наприкінці це вже було просто самоздійснюване пророцтво чорних порошинок і плямочок, які завихрилися в кутиках його очей, ніби крихітні паразити, що рухалися орбітою.
Минув день, коли експедиція поширилася територією навколо, хвилями з базового табору, причому Керманич намагався не надто прив’язуватися до жодного учасника. Як і не піддаватися на чари їхніх постійних під’юджувань. І не піддаватися на непідробну серйозність і їхню компетенцію, найкращих умів, які тільки міг знайти Південний Округ. Довгі хмарини тяглися небом. Ризикований момент, коли учасники зіткнулися із затопленими залишками цілого ряду військових вантажівок і танків, виряджених сюди ще до того, як спустилася межа. Обладнання вже було вкрите суглинком і дикими лозами. До четвертої експедиції — Керманич знав це — від нього й сліду не лишилося. Нуль-зона вже реквізувала це для своїх цілей на правах переможця. Але не було ніяких людських останків, хоча Керманич і бачив у декого нахмурені обличчя. До того ж, якщо уважно слухати, можна було розчути перешкоди у портативних раціях, розданих усім учасникам експедиції, і ці перешкоди з’являлися дедалі частіше й частіше, стаючи постійними на запити «Слухаю» і «Ви тут?»
Інший вечір, світання іншого дня, і Керманич почувався так, начебто рухався нестримним темпом, майже здатний відпочивати у замкненій посудині, утворюваній кожним нешкідливим моментом, і животіти там у блаженному невіданні подальших дій. Хоча тепер крах і розпад поширилися настільки, що запити через портативні рації перетворилися на суцільні обмовки й непорозуміння. Слухача і того, кого вислуховували, поступово полонила якась зовнішня, але ще не зрозуміла їм сила. Або вони принаймні не висловлювали свого занепокоєння на камеру. Керманич вирішив не перемотувати цих окремих випадків. Вони аж дзижчали, через що у нього потилицею бігли холодні мурашки, з’являлася легка нудота, підсилювалося дестабілізуюче відчуття запаморочення та клаустрофобії.