Маяк. Вежа. Острів. Доглядач маяка. Межа з величезними мерехтливими дверима. Директорка, що, можливо, самовільно, як дезертир, перетнула цю межу, пройшла крізь ці двері. Розчавлений москіт на лобовому склі. Страдницьке обличчя Вітбі. Обернене світло межі. Директорський мобільний телефон у нього в сумці. Демонічні відеоролики, розміщені в меморіальному катафалку. Ці деталі почали душити й гнітити його. Ці подробиці почали його поглинати. Ні, не дати їм жодного шансу облаштуватися у ньому всередині або дізнатися, які з них значні, а які буденні. Він «клепле, доки тепле», як хотіла його мати, та це не дуже йому допомогло, не так далеко він і просунувся. Він ризикував, бо вхідна інформація перевершувала, поглинала його підготовчу роботу, ті знання, що він приніс їх сюди. Він вичерпав стільки особових справ, спаливши їх тактикою. І доведеться йому копатися та порпатися в директорських нотатках, які надійдуть найближчим часом, а це запевне потягне за собою ще більше таємниць.
Стогнання і скигління тривали й тривали. Той, хто тримав камеру, не нагадував людину. «Пробудіться! — благав Керманич учасників експедиції, спостерігаючи за ними. — Пробудіться та зрозумійте, що з вами відбувається!» Але вони так і не зробили цього. Не змогли. Вони були вже далеко, а він спізнився, щоб їх застерегти, на цілих тридцять років.
Керманич поклав руку на килим; зелені стрілки на дотик виявилися сплетеними з ниток кучерявої виткої тканини, майже схожої на мох. Він відчув шорсткість і нерівність цього шару, а ще — який цей килим вичовганий за стільки років. Чи це той самий килим, чи такий він був тридцять років тому? Якщо так, то кожен із виконавців ролей на цих відео з особових справ перетинав його, сотні й сотні разів. Можливо, навіть Лоурі, який, тримаючи відеокамеру, жартував з учасниками експедиції. Цей килим зносився, як і сам Південний Округ, доки агенція сунулася по призначених жолобках, віддзеркалюючись у кривому дзеркалі цієї кімнати для сміху, яка звалася Нуль-зоною.
Люди здивовано вдивлялися в нього, міряючи кроками кафетерій. Керманичеві довелося встати.
Із темних зал із інших місць створіння, що повік не могли звиватися.
Керманич перейшов од уклякання до кімнати допитів, де мав зустріч із біологинею — після стислої інтерлюдії в себе у кабінеті. Йому потрібна була якась допомога, щоб очиститися. Він замовив телефоном інформацію про Скелясту затоку — найдовше призначення біологині до того, як вона приєдналася до дванадцятої експедиції. З її польових заміток і замальовок він міг скласти думку, що це було її улюблене місце. Буйний північний незайманий ліс із зеленою екосистемою. Вона орендувала там котедж, і, окрім фото припливних басейнів, які вивчала, мала ще світлини свого житлового кварталу — повсякденного ретельного споглядання Центру. Схоже на розкладачку ліжко, затишна кухня і чорна пічка, яка ще й заміняла камін, бо мала димаря з довгою трубою. Щось у цьому було від пустелі й цим дуже йому імпонувало, заспокоювало його, але так само — і просте домашнє обладнання котеджу.
Умостившись у кімнаті, Керманич розмістив пляшку з водою, а напроти неї — документи особової справи біологині. Гамбіт, який йому вже в печінках сидів, але все ж таки… Його мати завжди казала про повторення ритуалу: це може додати особливого драматизму речі, яка вже набила оскому й стала невидимою. Колись він зможе вказати на цю особову справу й освідчитись їй як нареченій.
Флуоресцентне світло пульсувало і мерехтіло, щось почало переливатися в цих вогнях. Його не обходило, чи спостерігає Ґрейс за склом, чи ні. Жар-птаха сьогодні мала жахливий вигляд — не так тяжкохвора, як ніби весь день проридала, і десь так само й він почувався. Під очима в неї були темні кола, вона горбилася. Будь-які залишки одчайдушності чи веселощів або вигоріли, або сховалися у сокровенні глибини.
Керманич не знав, із чого почати, бо зовсім не хотів починати. Темою, яку він бажав обрати, були відеоматеріали, але озвучити це неможливо. Слова ледве добирались і оформлялися у нього в голові, але так і не ставали звуками, розриваючись між його потребою і волею. Він ніколи не зможе розповісти це жодній людині. Якщо він прохопиться, втрутившись у чийсь розум, то ніколи собі цього не пробачить. Подруга, яка мала певну думку про його роботу, якось спитала: «Чому ти це робиш?» — маючи на увазі: навіщо служити такій підпільній меті, якою не можна поділитися, якої не можна відкрити комусь іншому? Він надав свою стандартну відповідь, прибравши надутого, пихатого вигляду, виставляючи самого себе на посміховисько. Замасковуючи власну серйозність. «Щоб знати. Щоб проникнути крізь серпанок». Перетинаючи межу. Навіть кажучи це, Керманич знав, що також каже їй і те: він покине її, хай і не хоче, але покине саму, по той бік.