Після ще однієї павзи Голос мовив:
— У мене є інформація, яку ви просили.
— Яка інформація? — Рослина, миша чи?..
— Я можу сказати, що директорка перетинала межу.
Керманич так і сів прямо на унітаз. Хтось стурбовано стукав у двері. Доведеться йому зачекати.
— Коли? Ще до одинадцятої експедиції?
— Так. Цілком інкогніто, не зареєструвавшись і без будь-чийого дозволу.
— І їй за це нічого не було.
— Що ви маєте на увазі?
— Її не викинули.
Павза, потім Голос промовив:
— Безперечно, її слід було б звільнити. Але ні, їй дали випробувальний термін. Заступниця директора посіла її місце через півроку. — Нетерплячим тоном, буцімто це не мало значення.
І що він мав із цим робити? Певно, спитати у матері. Бо точно якийсь можновладець має знати, що директорка перетинала межу, і хтось узяв неслухнянку під крило, коли вона повернулась.
— Чи ви знаєте, скільки вона там була? Чи є звіт про її знахідки?
— Три тижні. Жодного звіту.
Три тижні!
— Її ж мали допитувати. Про це мусять бути записи.
Набагато довша пауза. Чи це нарада Голосу з іншим Голосом або Голосами?
— Є положення про допитування. Можу надіслати вам копію.
— Чи ви знали, що директорка вважала, ніби межа насувається? — спитав Керманич.
— Я знаю про цю теорію, — сказав Голос. — Але це не ваша турбота.
Як це — не його турбота? Як це той дехто, який обізвав його «дурило довбаний», може вживати фразу на кшталт «не ваша турбота»? Чи то Голос невдалий актор, а чи Керманичеві трапився невдалий запис, а чи все воно навмисно.
Завершуючи розмову, без видимих причин, він пожартував:
— Що це — брунатне і липке?
— Знаю, — відповів Голос. — Батончик.
— Г…
Клац.
«Бігом і перевір сидіння на дрібняки, Джоне». Керманич, знов у себе в кабінеті, виснажений несподіваними химерними спалахами пам’яті. Колега з його останнього місця роботи підійшов до нього після презентації та каже звинувачувальним тоном: «Ви мені суперечили». Ні, я не погоджувався з вами. Жінка у коледжі, широковида брюнетка із красивими карими очима, що змушували його серце калатати, коли він вивчав основи математики, але коли Керманич презентував їй вірша, вона спитала: «Так, але чи ти танцюєш?» Ні, я пишу поезії. Я збираюся бути якимсь шпигуном. Один з його професорів у коледжі, викладач політичних наук, змушував їх писати вірші, «щоб соки заграли». Більшість часу Керманич навчався стрілянини, розробки, використовуючи вечірки для практичного спілкування у коротких необтяжливих зв’язках.
«Бігом і перевір сидіння на дрібняки, Джоне», — був сказав колись дідусь Джек. Керманичеві було дванадцять, він одвідував свою матір під час нечастих вилазок на північ, що не передбачала хижок чи риболовлі. Вони ще шукали рівновагу, розлучення доти ще не завершилося.
На вихідні, у морозному холоді, Джек викотив ту машину, яку називав «м’язистим автом». Він витягнув цю машину зі сплячки, бо плекав потаємний план — повезти Керманича на виставку жіночої білизни у місцевому універмазі. У Керманича була тільки туманна гадка про те, що це означає, але звучало воно неприємно. Усе ж таки він не хотів їхати, бо хотів зустрітися з дочкою найближчого сусіда, на якій схибнувся ще з літа. Але важко було сказати «ні» дідусеві. Особливо коли дідусь ніколи раніше нікуди не брав його без матері.
Отже, Керманич перевіряв сидіння на дрібняки, доки його дідусь запускав яскраво-синє м’язисте авто, яке дві години не хотіло прогріватися, а сам дід розмовляв із матір’ю там, удома. Але Керманич гадав, що дідусь також осягає і хитромудрі таємниці роботи. Машина розігрілась як жар, і Керманич аж упрів у пальті. Він спрагло перевіряв сидіння, гадаючи, що дідусь навмисно там залишив грошики. На ці гроші можна було б купити тій сусідській дівчинці морозива. Він досі перебував у літньому режимі.
Жодних грошей, тільки бавовняні волокна, шматки папірців, скріпка чи дві, і щось холодне, гладеньке, липке, формою як крихітний мозок, од чого Керманич одскочив як рикошетом: стара жувальна гумка. Розчарований і збитий з пантелику, він пошарудів далі, від заднього сидіння до темної печерки під переднім — пасажирським. Він, незручно згинаючи калачиком руку, просовував її, аж доки наштовхнувся на щось величезне і м’яке. Ні, не м’яке — воно було загорнуте в тканину. Трохи посопівши, у нього вийшло витягнути цей незграбний тягар, який теліпався та випав на підлогу автомобіля. Почувся задушливо-солодкавий металевий сопух машинного мастила. Керманич підняв цю знахідку, розгорнув полотняний завій і знову сів, тримаючи в руках грубо-шорсткий холод… тільки для того, щоб збагнути: цієї миті дідусь пильно дивиться на нього.