— Не покритка я... Заручалася із козаком, Дмитром Половцем, може, чули, а в передвесільну ніч ми в ясир потрапили. Його забили в Кафі, а я...
— Та, кажу ж, не переживай... Знаю тебе, і чия ти, і яка ти,— рвучко підвівся він.— То лишу поки що Івана, а ти, кажу, видужуй скорше,— сказав він, роблено усміхнувшись, і вийшов.
Домна полегшено заплакала...
— А ти не поїдеш на Січ, не поїдеш! — вибігла з кати зраділа Софійка.— Мало ще гусей пас,— знову показала вона язика Іванкові.
— Яких гусей?.. Не базікай, коли нічого не знаєш,— образився Іванко.
— Сам ти нічого не знаєш... Самі батько казали, ось і Левко чув...
Той ішов повагом і, як здалося Іванкові, чванливо перехилявся.
— Не їдеш ти... вона не в жарт каже,— ніби зловтішався він.— Лишають тебе батько, поки виздоровіють тітка... А ти проводжатимеш нас, мала? — спитався він хизувато в дівчини.
— Куди?
— А хоч би й за слободу. В похід же йдемо.
— Не знаю,— глянула Софійка на розгубленого Івана і зашарілася, як ніколи досі. Від отієї таємниці в її грудях тепер, ніби пташка в сильці, билося серце... Нестерпно хотілося дівчині комусь розповісти оту почуту нею новину, а розповісти, як на біду, не було кому.
З тупотом та іржанням з двору Кривошапки-Гунди нарешті винеслися вершники і тут-таки й сховалися за пагорбами. Тільки виляски копит глухли ще відлунками на левадах.
Дівчина довго стояла, прислухаючись до отого відлуння, потім розглянулася й пішла у двір, де порався Сабрі.
— Твоя до тітки ходи,— спинився Сабрі з ношею.— Всі там...
...— Така я слаба,— відпивши з кухля сирівцю, казала Мотрі Домна,— а його на Січ... Помру, і не знатиме... Зважилася просити батька, а вони, спасибі їм, і зглянулись, бач, лишили,— повернула вона гарячкуваті очі на онімілого Івана.— ...Синку, до-ро-гий мій! Прости мені і, за приховування та мовчанку, і за зат-рим-ку-у оцю-ю... Мусила ж я колись признатися тобі і людям у моєму чорному горі... Чекала, доки трохи підростеш, побільшаєш... Батька твого,— придушивши ридання, згодом сказала вона, дивлячись у вічі хлопцеві,— Дмитра, татари в Кафі на торговиці вбили. Дід в бою з людоловами впав, родичів і мене заарканили, на торжище повели. Бабусю вони продали ясирницею до греків... Прости, синку, що так довго таїлася, що бу-ла-а по-га-но-ю-у ма-тір’ю то-бі-і! — повернула вона скривлене плачем обличчя до сина.
Іванко не міг стримати сліз. Він припав до неї в постіль лицем і трясся, як у пропасниці, забувши за все і за всіх.
— Знайшлася-я, таки знай-шла-ся-я, ма-му-сю-ю!.. Рідна моя-я!.. Знайшлася!..
Судомно тиснула його до себе мати, і, мабуть, в гарячці щось говорила, досі ним не чуте, тепле, материнське, поки, втомлена і знесилена до краю, не змовкла...
— Ідіть, діти, в хату,— розгублена і прибита новизною, тихо розпорядилася Мотря...— Отаке горе ховала в собі скільки... Ідіть же, дайте хворій заснути по всьому.
— Мені б, може, лишитися?..— звів до неї заплакане лице Іванко.
— І тобі треба йти! — спохмурніла господиня.— Я сама навідаюсь згодом.
19.
У придунайському глухому селищі під Кілією, яке по спаленні Варни та по боях під Білою Горою з турками, по зведенні моста через Дунай у Ізакчі і по хотинській звитязі розрослося за рахунок всіляких втікачів-викотців і стало називатися на честь Луки Нечита Луковим, життя ішло своїм руслом...
Рибальська спольна артіль, з якої почалося воно ще при банові Гашпарові Жилостичу і розросталося при Степанові Томжі, обрала Луку Нечита кет-худою, старостою і господарем над усіма тут; а той, чесно старостуючи і поставляючи через шафарів відбірними гатунками сухої, в’яленої, солоної і навіть свіжої риби Томжу, татарського Еміра, ординських вождів та галацьких купців, що возили все аж анатолійському райї чи кесареві Фердінанду, домігся не лише постійного щедрого припливу в селище динарів і злотих, курушів пеньонзів, аспрів, акче і зрідка дублонів, а й охоронних паперів-фірманів і на ловлю, і на продажу та обмін риби від канцелярії Високого Порога, скріплених візирем Алі-пашею священною, засургученою тугрою самого хандкара-султана.
Влітку й зимової пори правилися шафарами в Лукове дубові, букові, липові чи й вербові клепки, а там невгамовно гупали бондарі, збиваючи із них кадуби, бодні і діжки під рибу, привозилася мажами сіль для засолу, щоб таки зразу ж отими мажами й назад у різні кінці правитися з рибою.
Життя кипіло в Луковому і поволі повнилося достатками, хоч Осман Другий і не барився знищувати все, що ставало на ноги в його безмежній і жадібній до визиску всеядній імперії. Поки був молодшим Нечит, то якось давав «недільній» артілі раду і напрямок, та скоро зрозумів, старіючи, що одному йому з отим не впоратися і взяв собі на поміч зятя Дмитра Половця.
Навчений горем зять, знаючи турецьку мову, був знахідкою не лише тестеві-старості, а й сябрам-артільникам. Одне, що чесний, як і його тесть, а друге — міг заступитися при потребі і перед баном чи чаушем, що вважали його турком за циганкуватий відтінок шкіри і припухлі, хоч і сірі, очі...
Не знати, як би справлявся з тим невдовзі і Дмитро, коли хворий задухою Лука Нечит почав скаржитися на втому і потроху відходити від справ, та підросли Нечитові внуки, а Дмитрові сини; спершу — старший, білявий Максим, а слідом — і молодший, такий же циганкуватий, як батько, Нестор.
Баба Текля, як і мати Ївга, більше втішалися внукою та донькою Настусею, світлою, як великодній день, і вродливою, як польова сарна, ну а чоловіки давали перевагу, ясна річ, хлопцям.
Обидва вони, крім помочі дідові та батькові, проводили час й за суто своїми розвагами: боролися, вправлялися на стрілянні з лука, та найбільше, як і дід Лука та батько, любили коней. Отож, підрісши, мучили старого доти, поки таки якось перед Великоднем він купив їм пару лошаків.
Брати так захопилися доглядом за лошатами, що скоро майже зовсім перестали допомагати батькові в артільних ділах. Навіть Настусю спокусили своєю любов’ю. Час ішов, і вигуляні лошата, добре харчуючись, помітно росли. Вже вільно давали одягати на себе оброть, пізніше звикли і до підв’язаного рядна на спині, а згодом і до сідла. Єдине, чого не могли досягти з ними хлопці, та й дівчина,— це сісти на них верхи. Лошата сатаніли, рвали поводи, скидали негайно вершників чи й зовсім не давали можливості сісти на них. Не корилися вони й іншому примусу: зовсім не хотіли залягати чи бодай стати на передні коліна...
Там, на луках, козакували підлітки мало не щодня, нерідко відмовляючись і від обіду. Коли їх сварив за це дід, вони ухитрялися знаходити захисток у батька, матері та бабусі, а коли сварив Дмитро, у захист брали діда, а з ним і незамінних матір та бабусю... Дмитро геть зморювався і вечорами повертався додому ледь живий, але Ївга, палко кохаючи чоловіка, втішала його злобивість лестощами, догодою і теплом...
Та зовсім інакше вели себе і дід, і батько в свята та недільні дні. В Луковому святкувалися магометанами і п’ятниці... Дмитро, помившись і святочно одягнувшись, знімав зі стіни придбані у турецьких воїнів луки і шаблі, аркани і списи і йшов із синами, часто й з дідом, на безлюдний вигін, де привчалися до бойового ремесла. Для хлопців це заняття було найутішнішим. Крім штуки та хитрощів бою, борні і бійки не лише між собою, а й з батьком і навіть з дідом Лукою, що й тепер ще не раз перемагав батька в борні на очах у синів, хлопці потроху дізналися від батька та й від діда про існування славнозвісних Запорогів.
Почалося все те відтоді, як до них у Лукове завітали під вечір загони Петра Одинця, котрі правилися на Січ із звільненої від турків Варни. Чого лише не подарували отоді дідові для громади-селища одинцівці, дерма що турецьке все було, та й луковчани не поскупилися ні возами, ні шандалами, ні рибою... Хлопці ж дивилися на козаків як на велике диво і не могли надивитися ніяк.