Старий Лука і Дмитро, не знати дітям чому, зустрічали їх завжди як рідних, годували і навіть частували, зодягали і переховували, посудили фелюги і відправляли кудись, ніколи не беручи жодної платні за оті послуги...
Отож коли нарешті на цьому вигоні вони дізналися спершу про гостей та викупи, а згодом і про таємничу долю діда-втікача та батька-ясирника, то оті їхні вправи на луках, оповіді на перепочинках стали дітям істинними святами, бо кожного разу все більше відкривали братам, хто вони і звідки, бо від Нечита взнавали діти про дідів рід і горе, яке його спіткало, а від батька — про другого діда, бабу, спалене село, в яке батько Дмитро неодмінно їх колись повезе...
В отих оповідях крутилася і виблискувала всіма барвами знад і Січ-мати, постаючи перед дітьми цілою вервечкою казок, в які й повірити тяжко було. Серця дитячі завмирали, коли вони слухали про оті дідові та батькові страхіття, про героїзм людей, що захищали звідусюд край. Намальована Дмитром і прикрашена дідом Лукою Січ стала хлопцям землею лицарства і чеснот людських на грішній землі. А сподіване повернення туди або хоч до Буші чи й до Грушівки стало бажаною мрією. Правда, Настуся вже знала, що до Січі їй і близько підійти не можна, проте вона не дивувалася тому.
Якось завітала до Лукового новина, ніби дідів дідич, від якого він колись утік, Самійло Корецький, попавши в полон до Стамбула, довго сидів у Семивежовій фортеці в’язнем, поки нарешті його не задушив там султанський чауш за наказом Османа і Алі-паші. Дід зрадів — адже небезпеки потрапити у лапи дідича вже не було, отже, можна попробувати і повернутися на батьківщину.
Лука Нечит ладен був уже, переконавшись у щирості отієї новини, спродувати господарство і правитися додому, та стримала Текля, не радили й односельці. Старші так ні на чому і не зупинилися до весни, а діти поволі відривалися від ріднизни оцього місця і напластовували малюнки свого майбутнього все ліпші і красивіші...
Та ось прийшла нарешті й весна, а з нею, як нарочито, до кет-худи Луки Нечита неждано-негадано завітав кілікійський халавуз-стражник від самого Кази-ясанчі, судвиконавця, з вимогою оплатити збитки, які поніс капудан-ага, втративши втікачем Дмитра, а самого ясирника негайно вернути господареві на галеру. П’ять днів староста поїв до непробудності халавуза, продаючи Дмитрове обійстя, а Дмитро з Ївгою, дітьми та тещею пересиджували в очеретах на фелюзі лиху годину...
Час минав для схованих в очеретах повільно, зате в Луки клопоту та й клопоту було. На господарські набутки покупців отак нагло не відшукалося. Та, нарешті сяк-так спродавши чи подарувавши помежникам-односельцям і сябрам своє і зятеве майно, він лише з грошима та з харчами, спровадивши на тимчас халавуза з цілою підводою скарбів, прийшов у місячну північ з кількома провожатими на фелюгу. На ній одразу ж, хоч була холодна і сира ніч, і вирушили, нап’явши вітрила, в море...
Хоч і великим горем була оця подія для всіх старших, Дмитрові сини і донька ледь приховували в собі якусь неусвідомлену ще радість, малюючи рожевими фарбами очікуване майбутнє.
— Ми коло самої Січі, діду, житимемо? — допитувався в Нечита Нестор, як утікачі вибралися геть із отих покручів-заплав на широчінь.
— Буде нас всюди, хлопче,— зітхнув старий Лука, налягаючи на стерно і слідкуючи за жегелями-вітрилами.
— А нас уже приймуть у козаки? — допитувався присмирнілий Максим.
— Та, може, й приймуть, але ж як туди добратися нам? — натужувався старий коло стерна.
— Доберемося,— пробував розважити діда Нестор.
Натомлений Дмитро, дякуючи нагоді, спав мертвецьким сном і не думав і не гадав тоді, що жде його попереду.
20.
В недільний день, як Мотрі не було вдома, до матері, що потроху вже видужувала, поволі набираючись сили, навідався Іван. Домна очима показала синові на місце коло себе в постелі, намацала слабою правицею руку сина, обережно погладила її і заговорила, ніби продовжуючи давно вже нею почате:
— ...Виселок, де я народилася і виросла, за Кременчуком. Там же родився й виріс і твій батько. Голомозі Вдерлися в хутір на світанку; як горів хутір, то світліше, ніж вдень, було. Старих і малих вони здебільше порубали чи поприколювали, а молодших і ходячих малих забрали з собою. Немовлят геть усіх попалили в огні...
— Тепер немає там хутора?
— Не було більше по тому. Кажуть, що кілька осель знову появилося, уже не знати ким і поставлені...
— А Сабрі, тітко, також голомозий? — обізвалася Софійка, ніким тут досі не помічена.— Чи...
— Сабрі?..— повернула Домна слабу голову до цікавої.— Ходив і він полювати на людей, але з примусу. Бідний він, слугував баєві.
— А батько Івасів, як сконав, то куди його поділи?..
— Не відаю, дитино. Нас одразу по тому й погнали з базарища.
Великі очі дівчини вкривалися вологою, світилися співчуттям.
— А ваших всіх потурчили татари?..— не вгавала вона.
— Когось, може, й потурчили... А більшість від тяжкої праці знемагає.
— А... а...
— А ти б не лізла не в своє діло...— опік ревнивим поглядом Софійку Іван.— Чи ж не бачиш — говоримо?..
— Тільки тобі можна... Шкварчиш, як сало на пательні,— залилася сльозами дівчина і вибігла геть з хати, хряпнувши дверима.
— Недобре, сину, ображати її,— лагідно докорила мати.— Чей же, вона прихильна до нас он як...
— Хай не лізе...
Не знав, що сказати, та й вийшов із хати.
«Дідуся і родичів забили, батька замордували, бабусю продали, хутір спалили, а їй — всі хороші, всі божі, всіх жаль»,— ішов він у чагарі, де звик завжди пересиджувати неспокій на душі.
— Та відстань хоч ти від мене, хижцю! — вилаявся на Сірка, що приязно-радо скакав перед ним.— Теж мені, друг людини! — пригадав він слова діда Ничипора.— У-у-у! Рабе нещасний! — замахнувся хлопець галузкою на пса.
Зіщулено вигинаючись, собака пискливо відскочив з усіх ніг убік і, запитливо стежачи за поведінкою образника, віддалік присів. Голова його хилилася то в один, то в другий бік, ніби тим пес хотів розпізнати: щирий обур у хлопця чи лише вдаваний?
— Зло на бідній безсловесній тварині зганяєш, а в самого яка душа? — почув Іван докірливий голос Софійки, що вийшла раптом із-за куща.— Всіх, всіх нізащо ображаєш. Недаремно ото мама говорили так про тебе.
— Як говорили? Коли?
— Не коликай. Бо в тебе душа — як колючка суха. Усі люблять тебе, а ти...— розплакалась вона раптом навзрид.— Я ще до того зна-ла-а, що ти не ббрат мені-і...
— Ну, розревлася,— змилостивився Іван.— Перестань вже, Софійко! Я ж не хотів тебе образити, їй же богу, не хотів! — пішов він назустріч дівчині, що розмазувала кулачком сльози по лиці.— Ну ж, перестань уже, перестань,— намагався він відкрити їй лице.
— Софійко-о! Со-фій-ко-о! — гукнула від хати Мотря, і Софійка, раптом гаряче дихнувши в обличчя хлопцеві, шепнула:
— Не ходи за мною! Чуєш?..— і зникла, ніби з’ява, в присмерку чагарів.
Ошелешений тим її вчинком, Іванко дивився услід дівчині, що віддалялася, і чухав знічев’я тім’я. Щоб і справді не побігти за нею, він сів, де стояв, і, намацавши м’яку і теплу шерсть Сірка, став гладити пса, а той боязко підліз впритул і почав лизати вдячно руку.
— Ти, може, й справді кращий за мене, песе,— пригорнув він до себе собаку.— Та й вони всі, може, справді мене люблять, як ото торочить ця вишкварка. Чого ж мені не ліпше від того? Чого?
21.
Десь недалеко вже Січ... Розпеченою, криваво-червоною кулею сідало на заході в заграви сонце. Стомлений довгою дорогою буланий ледь переступав, наставляючи чутливі гострі вуха, призивно іржав, будячи спокій далини. Здалека йому, ніби був їм знайомий, відповіли козацькі коні. Іван знав уже Січ з отих відвідин ради та з оповідей Корнія.
Он там вона, за тією піщаною кручею, де тягнуться рядами козацькі підсліпуваті курені, стайні і урядові будинки старшини, зборні, зброярні, криті білою черепицею, та дерев’яна трибанна церковка під бляхою і чотири бекети-вежі, як заснулі лелеки.