З валу-пагорба за гостиним отим двором видно було і безконечні далі погнутого вибалками і горбами степу, що розтавав і ховався в сірому мареві далини, і поодинокі козацькі бекети-вежі, і розкидані по степу купки верб чи стуракинь-тополь, і безконечний праліс дніпрових заплавних лоз та очеретів, і самотину чатового, що чипів і гибів в отакий день на високому бекеті під двором.
Блукаючи очима по отому довкільному безмежжі, він знічев’я звернув увагу на густу шпичкувату рядкасту стіну гострих стовпів, що обрамляли Січ у вісім пасом, на закриту ряскою затоку-рів, що чомусь називався «старцем», на порослий мітлицею крутосхил валу, нагорнутого на каміння недавно, кажуть, за кошового Нечая та гетьмана Дороша. Грізною, мабуть, здається оця твердиня-фортеця Січ отим гравцям-чужинцям, що про все забули, захопившись грою. Нелегко перебратися через оці заборола ворогам без порома, моста.
Приклавши дашком до лоба руку, Сірко довго вдивлявся в чатових на подальших бекетах, що вартували степ, і співчував їм, самотнім серед безмежного мовчазного простору. Думки снувалися, пливли повільною течією, доганяючи одна одну, на якусь мить зупинялися, ніби застрявали, і знову в’язалися в мережива та вузлики, кудись спливали, як оті хмарки в небі.
Хлопцеві не вірилося, що буде колись час, який відкриє йому все, що він зможе колись збагнути і зрозуміти оту січову веремію, що стане над нею і огляне її згори, освідомлено зв’яже отут звичаї і події... Не вірилося, бо поволі мінялася його дотеперішня уява суцільного братства січовиків, мінялися і звичаї отих стосунків в його голові, які носив досі, заповнюючись поки що якимось маревом, якого і розгадати зась...
Духмяність листя млостить, стомлює, і Іван, потоптавшись, присідає на лавку. Тихо навкруг, затишно, а ось же чомусь сумно. Чи то, може, ота велич одкриває очі на людську мізерність, чи... Він мимоволі нагорнув пригорщами цілу кучугуру листя на столі, припав до нього лицем, принюхався до його пахкого трунку, аж сп’янів од того і знічев’я згорнув його на землю. Дивне почуття спокою огорнуло хлопця, розслабило всього, ніби з тим листям він змів і образу Тевеля, і січове безугав’я, і складність всього, досі незбагнутого ним отут життя. Тільки нудьга за матір’ю, домом та Софією в’язкою прилипливістю в грудях теплилася, смоктала, стукала потиху і в груди, і в скроні, нагадувала. Чи ж тільки йому оцей дуб про найсвятіше нагадував і нагадує?.. Адже, може, й тисячі приходили вже до нього з своїми радостями і печалями, і всіх він утішив, мабуть, заспокоїв своєю незворушною величчю, напутив чи збив з путі!..
Вдалині над зеленою кроною сосни кружляє табун гайвороння, а над ним, у високості, у тиху безвість на схід пливуть підбиті багрянцем поодинокі хмаринки, такі ж, як там пливли, у Мерефі, разом з його дитинством не знати й куди. Чи не їх проводжав він, бувало, на луках за Мжу? Це вони, як говорила Домна-мати, забрали бодні з салом і м’ясом, «поки піст кінчиться, щоб обавити людей від гріха»... Недавно це було, але й давно, бозна й коли... Аж пече, аж коле в груди жаль не знати й за чим, а в очах так і стоїть Софійка з докором в очах: «Потррочо ти нещасний!..» І мати... Мотря, що зненавиділа його за любов до доньки... В Іванових вухах і досі звучить її злоба, вилита Софійці тоді, коли вони допізна затрималися на луках... «Чого ти п’явкою пристала до жебрака?!. Хіба тобі такого коханого треба?! Чей же, он скільки їх із посагом і ремеслами в руках?! Чим Вустам тобі осоружний?! А бурмистрів Остапко чим?!»
— ...Про що згадав, козаче, у цій святій самотині? — перервав Іванові думки-маєва чийсь хриплуватий літній голос, аж той стрепенувся, як пійманий на гарячому.— Матір згадав, братів та сестер чи, може, вже й дівчину встиг полишити хорошу?
Зненацька захоплений, молодик таки знайшовся і підвівся, хоч невчасно і розгублено, проте шанобливо. На нього дивився пишновусий, в добірному одязі старшина. Товсте сивувате пасмо оселедця закучерявленим ковтком вибилося у нього з-під шапки.
— Згадав матір, бо сестер не мав, а стосовно дівчини... не навчився ще про таке думати-и,— поперхнувся нещирим словом Сірко, зашарівшись.
— Присядь, може... Куди ж ти? — затримав гість Івана, присідаючи і собі навпроти. На мить запанувала незручна і томлива мовчанка. Старшина загайно розстебнув розкішного кунтуша, відкинув набік з лавки криву, оздоблену в наруків’ї шаблю, дістав неквапно з кишені засмалену люльку, вибив її об стіл обавно, засмаленим пальцем натоптав тютюну і, викресавши добрим начинням вогню, запихкав. З-за каламайкового пояса, що оперізував його на диво тонкий стан, Сірко побачив блискуче поруччя дорогого пістоля. Устиг помітити і дорогий тонкий ланцюжок, що виблискував золотом, звисаючи з шиї, і ховався за кармазиновим коміром сорочки під шовкову стрічку...
Іван знав, що треба щось говорити хоч для годиться, але чим довше думав, тим більше губився і мовчав. Мовчав, видивляючись на молодика, і старшина.
— ...То, кажеш,— не витримав, видно, гість мовчанки,— нема ні братів, ні сестер у тебе, молодче? — знічев’я заговорив той, віддаючи всю увагу люльці.— Воно кому що... Та краще тим не перейматися, бо козакові, попри все, за матір є Січ, повна сябрового товариства та побратимства вірного, а в ній прихітно можна придбати і хисту молодецького, і скруту обійти.. Посполитому з тим значно гірше. В нього жінка, діти, господарство та, хоч яка там би мала, земля... І праці, й поту, і серця до того треба доста... А вже коли говорити про жіноцтво та дівчат, що не завжди можуть себе обстояти, що мусять відробляти панщину, піклуватися дітьми і старими, та ще й гвалти терпіти, то й зовсім треба радіти, що носиш штани та ще й на Січі. Тепер, правда, і до Січі...— затягнувся він.— Тепер, правда, і до Січі магнати пробують руки простягати, та, слава богу, вони в них, на наше щастя, куці ще...
Старшина на якийсь час замовк, ніби щось пригадуючи, цмулив люльку, аж дим йому заходив у вічі, тарабанив по столу пальцями.
— А волость нищать,— продовжив він нарешті, ніби пригадавши попередню думку.— Коли так піде, хлопче, то за десяток років і Запороги спорожніють. Чоловіків татарин та турчин на ланцюги до каторг припне чи шляхта на палях та шибеницях винищить. Знайдуться й такі, що в перекинчики підуть, забувши чи відцуравшись і мови матірної. А жінки в неволі панській та бусурманській яких народять синів? Хіба отих же перекинчиків та покручів-потурнаків, що пожадливістю своєю та власним хосом донищать і нарід наш, і край сплюндрують... Адже чув, певно, і за Балик, і за Чемерисів, і за Чорнобаїв?..— сплюнув він.— Та... нужда й закон міняє, отож побачимо... Була б лише одностайність та розуміння, куди ми дійдемо без неї.
Він говорив так впевнено і мов завчено, ніби вже не раз повторював, а в обличчі світився і розум, і гнів, і розпач, що здалися Іванові і дивними, і незрозумілими, бо нарікати отакому козарлюзі-старшині ніби й не пасувало, тримаючи пістоля й шаблю при боці.
— Отак воно, сину,— додав він згодом, покивавши в роздумі головою.— А ти ж звідки й чий тут?.. — роздивлявся на випнуті хлоп’ячі рамена.
Розпитавши про все Івана, що чомусь довірливо і приязно зізнався йому, старшина замислився й примовк:
— Слобожанщина, слаба богу, ще покіль в спокої перебуває. Там і совокупні грунти надільні, і мливо спольне, і люди як сябри на отих грунтах сидять, бо від магнатів та їхніх посіпак відірвалися, а до бояр московських та тих же посіпак при них ще не прив’язалися... Та й те сказати, натерпівшись татарщини, московити співчуття і мир до нас мають, найпаче чорний та біглий люд до нас приязний. Та й з ясирів здебільше лиш ми їхнього брата звільняємо, як щастить, і віри ж однієї. Посполитому в них також не з медом живеться. На барщину спину гне, оброки всілякі платить, побори безмірні терпить, а катувань всіляких та знущань... Наслухався їхнього брата до оскоми... Та й цар ніяк не ліпше короля польського, коли ще не гірше в кілька разів, бо короля королята-магнати в’яжуть, а цей — самодержець...
— ...Пане курінний отамане!.. Ідіть уже!..— почувся раптом чийсь поклик із-за кручі.— Пане курінний!..