— Вище руку, Квочко! Скорше владай нею, вилупку. Вище! А, стонадцять кіп бісів тобі в ребра!.. Чого ти дозволяєш його шаблі сидіти весь час на твоїй? Діставай!.. Та не так же, не так!..— кричав Шуліка на молодика, що явно пасував у бою із Сірком.— Діставай у праве, у праве плече, дурню!.. Отак, так його!.. Що вона не володає в тебе, чи що, та рука анахтемська? Бий ще раз! Та не так же! — виходив із себе він, невдоволений шабельним герцем.— Подавай коня назад, коня назад, Квочко! Відбивай! Третій прямий, ударний... Тьху, нечиста сила в цьому собачому Сіркові!..— махнув навчитель рукою, сплюнувши.— І відкіля воно отаке взялося? — обізвався він ніби обізлено, дістаючи кисета і люльку.
Як блискавиці, схрещувалися у повітрі шаблі, миготіли, підлітаючи, і знову зустрічалися в скреготі і дзенькоті, і, хоч бій був не справжній, а лише наближений, серед вершників все більше появлялося заюшених, свіжообірваних та подряпаних. Буланий Сірків, ніби пригадавши давнину, кидався веверицею, зі стогоном ставав свічкою, присідав, здригаючись, здавав назад, то скакав вперед, вивертався в боки, маючи довгою пишною гривою на вітрі.
— Ану перепочиньте всі і ти, Квочко, хай я сам з цим окаянним Сірком спробую зітнутися,— збив утішливо Шуліка на тім’я шапку і поправив довгий вус.
Десь глибоко в душі Шуліка, крім навчительської задачі, ховав і втіху швидкої перемоги над суперником, і зразок вправності над менш вправним учнем, тому він підійшов навіть до свого білаша хвацько, так же хвацько скочив у сідло, неквапно поправив стремена на ногах, оглянув захопливу цікавість в очах молодиків, що оточили його чималим колом, і сказав:
— То що, Сірку, попробуємо?.. Дозволяю тобі не в жарт битися зі мною,— посміхнувся він.— Чи, може, ти зморився вже дуже?..
— Не зморився, пане сотнику... з честю попробую, як ваша ласка.
Хлопець натягнув поводи буланого, здав задом коня аж під пагорб, оглядаючи місцину, зміряв звіддалік грізного супротивника, і, відчувши холодок страху в грудях і затеплену розгубу на щоках та шкряботливу сухість в роті, облизав вуста, підібрав роздвоєні поводи і насторожено приготувався, відчувши, що хоч і трохи, але перепочив у отому приготуванні.
— Давай, синок! Почнемо! — сказав по-дружньому тепло сотник, трохи скособочившись у кульбаці.
— Починай, Сірку! — гукнули нетерпеливо хлопці з юрби.
— Ага, починай!..— глузливо повторив хтось.— Не встигнеш і підняти її, як випаде,— кепкував він.
Дзвінко брязнули у вітанні шаблі, обмінявшись скреготом, та таки одразу й задзвеніли, заспівали в скреготі, щораз швидше, нагайніше, гарячіше.
Іван таки скоро й відчув, як, може, після п’ятого десь чи десятого сильного і вдалого удару сотника у нього отерпла рука, не встигала вона вже нападати і лише при напрузі всієї сили відбивала шквальний град дужих Шулічиних ударів. А вони сипалися і сипалися один за одним, їй-богу, без кінця й краю. Не один смертельний дотик сотникової шаблюки уже відчув на собі Іван, зрозумівши, що той явно щадить його, але завзяття, що тепер, здавалося, аж потроїлося в ньому, тримало молодика, не давало змоги попросити у сотника миру, і він відбивався, помічаючи, як і грізний досі суперник, мабуть, слабіє в силі. «Тільки б не осоромитись... Тільки б...» — думав.
В слушну мить чи то вже сотникової втоми, чи легковаги навмисної, Іван різко крутнув буланого на місці, перехопив шаблю з правиці в ліву і кинувся вперед, як ошалілий, на розгубленого навчителя. Ота розгуба, хоч і миттєва, ота здивованість, яку Сірко піймав на льоту під кущистими бровами сотника, зразу піддала йому сили, а свіжість в руці, що стала раз по раз досягати супротивника, додавала ще й певності. Коли Шуліка, вдало вдарений, не зумів чи не встиг відвернутися від Іванової шаблі і поточився, відхиляючись, Сірко і зовсім осмілів.
«Не зазнавайся... Не спіши... не попадись на хитрість ніби ослабленого супротивника»,— пригадав він слова щирого Сабрі і розрахованими, більш обережними, ніж слід було б, ударами сипав і сипав, тепер явно наступаючи...
Затихли, як оніміли, причаєно молодики-друзі, спостерігаючи. Бій обернувся на користь Сірка, і вони захоплено стежили за поєдинком, і в кожного з них росла якась жалість до старого сотника і заздрість чи навіть озлоблива неприязнь до свого товариша-переможця. Чомусь кожен став бажати, щоб Іван якось здався Шуліці, а той, навпаки, нападав так уміло, що сотник ледь устигав, відступаючи білашем, захищатися, даремно вичікуючи і втоми учня, і моменту, в який би він зміг довести свою зверхність.
«Ну й заповзяте ж, окаянне!» — думав.
Довгенько тяглося для навчителя оте вичікування, а моменту все не траплялося, і сотник в ході поєдинку роздумував, напружуючи останні сили, відбиваючи удари, як вийти з цього і нежданого, і небезпечного становиська. Він піймав себе на тому, що втрачає віру в свою перемогу, і це ще збільшувало його острах, а з тим і силу. А удари Іванові сипалися градом: один, другий, п’ятий... Шуліка помітив, що Сірко щадить його, що він навмисне відступає, щоб дати старому і передих, і можливість вивернутись в разі неминучої небезпеки. У його грудях вже задихалося немолоде серце, а довге пасмо оселедця липнуло до чола, затуляло заступом очі, на щоці горів давній шабельний рубець, часто дихав від перевтоми під ним отакий же немолодий уже білаш...
Та що це?.. Розігнавшись нанести останній, смертельний, може, удар, Сірко несподівано рвонув конем убік, завчено кинув шаблю до піхов і став обіч як вкопаний.
— Не маю більше сили, пане сотнику! — попросився Сірко.— Руки не владають уже, то простіть мені...
— Воно і я вже ледве в кульбаці тримаюся, так що...— згодився на примирення навчитель. Виждавши, він погладив задиханого білаша рукою, неквапно перекинув ногу через луку, злазячи з коня, і пішов до гурту, що стояв оніміло і чекав не знати й чого в незручності.
— Молодець, неглядів сину,— сказав, витираючи піт з чола і беручи до рук подану кимось загублену в поєдинку шапку.— Ніде правди діти, його зверху,— заховував неприємне враження від фактичної поразки сотник.— Я й не туди, що він, бісової пари син, лівша, а то б я йому, окаянному, не поступився нізащо, хоч і старий уже... Ото таке, діти мої,— задумався він над чимось,— чекають вже мене побратими в Трахтемирів і ніяк не дочекаються, а воно пора і честь би вже знати... Чував я, що і славний Наливай шульгою був, а коли до скрути доходило, оповідають, і двіруч різався з бусурменами, тому і славу таку добув собі. Я лівою ніяк, хоч і навчав мене тому не раз покійний Дорош, а тепер воно й запізно вже, як самі відаєте, бо схимникам те не пригодиться...
Сірко, важко дихаючи, слухав оповідь сотника і ледве стримував у собі втіху, що розпирала груди, колотила й калатала в серці, дзвеніла радісним, хоч і втомливим, шабельним дзвоном у вухах. «Не зазнавайся»,— чувся йому гортанний шепітний голос першого навчителя — Сабрі, і Сірко насуплював брови, стискав губи, ловлячи то захопливо-приязні, то заздрісні, аж лукаві з його перемоги погляди товаришів. Та глибоко десь в душі певності не було, як не було й цілковитої віри, що він дійсно вже може потягатися у вправності хоч і з отакими, як сотник.
В пообідню пору Шуліка звелів усім рушати до Січі, але в обхідній путі, яку вибирав він сам, довелося ще сягати через рови, обертатися на коні, зіскакувати і вискакувати на повнім ходу, висіти то з одного, то з другого боку сідла, перелітати на льоту з одного сідла в друге, вправляти арканами.
Іванові, навченому по Корнієвих розвагах ще Сабрі, давалося те без особливої мороки, і він шкодував, що ніхто з домашніх — ні мати, ні Сабрі, а тим паче Мотря та Софійка — не можуть побачити його вправності.
Особливо йому хотілося б показати оце все Софійці. Спогад про неї також радістю заливав хлопцеві груди, такою тугою скиглив у них, як не намагався забутись, перекинутись думкою на щось інше, нічого не виходило. Софійка стояла перед очима й стежила за кожним його порухом, ніби й рада була за нього, та схоже, що й кепкувала...