— Не стій голим на вітрі, бо простуду схопиш,— крикнув Іванові і, прискаючи, знову пірнув у крижану воду, вкриту брижами.
Напрігши всю силу, Іван пірнув також, і дивно — відчув потепління, а попливши, хоч і несміло, за Сулимою, незабаром і зовсім зігрівся, відчувши, як судома попустила йому все тіло. Та триматися під водою, як учив їх стерничий Конограй, а тепер вимагав Сулима, він не міг. Відставав він і в перегонах, що влаштував усім козакам курінний. А ті чули себе на воді як і на суші, подовгу залишалися під водою, швидко і розмашисто пливли, ніби гралися, втомившись, лягали і майже нерухомо подовгу лежали горілиць, запливали аж до протилежного берега, пливли проти течії, що на середині була особливо непосильною для плавця.
З води вибрався Сірко, як уже всі козаки, наслідуючи Сулиму, натерлися заздалегідь припасеною оковитою, і кожен хильнув її з однієї ж ханьки. Курінний власноруч розітер джуру, виляскуючи його по розжеврілому тілі, і примусив силоміць випити кілька ковтків горілки. Тепло і приємно почув себе Іван по всьому, навіть радість призначення джурою вернулася до нього.
— Тепер навперегонки всі у курені, а ти, джуро, до голяра, хай ознаймує тебе гідним оселедцем, як і личить те справжньому козакові,— наказав Сулима, зготувавшись до бігу.
В курені, як Сірко повернувся туди від голяра, вирувала весела компанія, знаймуючи прихід із зимівників ще кількох козаків. На застеленому зеленим оксамитом тесовому столі, посеред куреня, красувалася велика сулія з оковитою, а череп’яні і дерев’яні тарелі-стябелі обік були наповнені жовтавою курятиною, яйцями з плавнів, рибою і салом та цибулею. Біля сулії стояв, граючи золотом на світлі, мідний кухоль, декілька дерев’яних коряків-кбновок та кована куфра.
— Це ж що за недогнидок? — почув Сірко запитання найближчого до дверей новоприбулого; він сидів неподалік від столу на ослоні. В напівтемній прокуреній глибині куреня Іван ледве розгледів його. Впали у вічі примітними великі, вирячкуваті, уже геть посоловілі баньки під кошлатими бровами і невідповідно довгі й великі руки в козака.
— Молодик-джура у пана Івана,— похитуючись, пояснив товариш.— Перший день щойно...
— А той же куди запропастився?
— Мабуть, царство небесне Матвійкові,— перехрестився товариш, закліпавши очима.
— Ну й ти іди геть! — насупився козак, міряючи баньками Івана.
— Я, пане козаче, непоштивим буваю лише з отакими квакшами, як твоя милість, тому пропоную тобі іти геть, доки не викинув на смітник,— підступив погрозливо Сірко до образника.
— Що-о?.. Побий мене татарин, як я лишу з нього зараз хоч цур’я! — пішов він непевною ходою на Івана.
В курені пожвавилися всі присутні отим і примовкли, мовчав, поглядаючи на те все і курінний.
Іван помалу відступався до виходу, нарешті зненацьким підскоком вдарив з усієї сили кулаком напасника в щелепу, аж той поточився, потьмарений, і став на самому порозі. Супротивник після того удару уже зовсім втратив глузд. Він заревів не своїм голосом і пішов, як таран, на вихід. В самих дверях Іван, зловчившись, залізними кліщами своїх рук схопив його витягнуту руку, веверицею крутнувся, щоб завдати все його тіло собі на плечі, і кинув через голову, як учив його колись дід Ничипір, не кинув, а швиргонув з такою силою, що козак за мить лежав уже перед куренем геть розпластавшись, без ознак життя.
Козаки, що вивалили натовпом надвір, аж ахнули з подиву, бо Панько Притула в них вважався і стійким у бійках, і здоровим з-поміж них козаком. Отож його поразка, та ще отака скора, була всім в дивину.
— Відлий його, сину, холодною водою, хай очуняється,— наказав Іванові стиха Сулима, що також вийшов глянути на оту поразку козака.— Вертайте всі до столу, братове. Молодець мій джура! Побий мене Перун, отакого ще не мав у помочі,— всідався він за стіл, розвеселившись.
За мить козаки вже сиділи знову за столом, на ослонах чи так стояли під вікнами та стінами і перемовлялися, ніби отієї події й не було щойно.
— ...Я говорю, побратими, що нема нам чого на ту Пінщину мандрувати, бо ніц те ляхам не зашкодить, а нам не ознаймує,— говорив тенорком якийсь віспуватий потаранений козак.— Пан Аврам хилиться, куди вітер повіє, а нам тра статків придбати, бо обносилися ж за зиму, і побратимів з неволі вивільнити. Ждуть же нас православні аж як там...
— Так уже ти й бідкаєшся тими побратимами, Лавріне? — вкинув насмішкувато Сулима.— Поживи захотілося, от ти й гнеш своєї.
— Я також знаймую, що Нетеса чи й Кулага не про нашого брата дбають, пане вотамане, а більше про себе промишляють та магнатам потроху слугують,— підтримав віспуватого хтось із кутка.
— Почув би оте Нетеса твоє речіння, я б подивився, як ти замальований був би,— вкинув через голову курінний, розпахкуючи люльку.
— До дідька Нетесу і Кулагу заодно з ним! — тяжко поставив кулак на підвіконня широкоплечий молодик-козак, що чипів над недопитим кухлем.— Переберем їх, та й годі з тим!.. Нам в ханщину, пощо нам шведи?!.
Сірко ввів під руку в курінь побитого щойно ним козака, поклав обережно на сіні і мовчки сів, чекаючи наказу курінного. Сінник-тюшак був м’який під ним, пахло опрілим сіном і тютюновим міцним димом. Дим коливався в курені так, що його й проглянути вже було несила.
— Ти, Хомо, помовч, тут і старші є,— вичавив з себе якийсь хриплувато.
— І не застуй стовпом нам світло з вікна,— докинув інший неповоротким язиком.— Бо казав же й кажу, що нам треба купи триматися. З реєстровцями тепер у нас один шлях, а вони за Кулагою тягнуть, отож і міркуй...
— То на тому й станемо,— почув нарешті Сірко голос Сулими в глибині куреня.— Підемо, товариство, за Волинь, а там побачимо, як доля поверне. Ляхам треба зуби показувати, щоб боялися коша. Королевич ніби також поки що за нас. Маю вісті, що домагається він про полегшу православним. Підтримав архімандрита Печерського Петра Могилу на митрополита замість Ісаї Копинського. Видно, має надію на нас в ратній помочі проти магнатів. Ти, тезонько, піднеси нам сулію з кухлем, хай зап’ємо той рішенець наш, та й по тому,— подивився Сулима через голови козаків на Сірка, ніби нещодавно і не було бійки в того з Притулою.— Можеш піти на який час деінде розвіятись по отому суксцесі молодечому,— сказав він, коли Іван поставив сулію і кухля на стіл.
Надворі по п’янких снах просипалася весна, і гамір та гомін по куренях і в дворищі ніби будив її. Ревли бугаї й корови десь за валом, мекали вівці, іржали коні, цвірінькали горобці і виспівували перші птахи в лозняках. Обійшовши обавно гончарню, кузню, возівню та зброярню, Сірко погнутим поміж кущами путівцем попростував до Віщого дуба. У вибалках на підсонні уже зводилася травичка, зеленів кінський іщавель, відсвічував росою бджолоцвіт і ставчак, по низовинах щіткувалася сизувата куга, у сосняках під колючим віттям пахла м’яка й пріла глиця, а в набубнявілому, розбрунькованому вітті дикоросту клопітно метушилися пташки: «Кидай сани, бери віз, бери віз, бери віз!..» — неслося зусюди. Десь на ясенах сумовито воркувала горлиця, її перекрикували скреготом сороки, а в прозоро-чистому, як вимитому, небі чорною цяткою кружляв над Січчю, як заворожений, одиноко-самітний орел і, здавалося, видивлявся, як велетенською строкатою подушкою, що зупинилася під крутим берегом Дніпра, на волі лежала Січ.
28.
Під січовим валом на пагорбі стояла купкою літня старшина, проводжаючи в похід козаків.
— ...Мчіться стрімголов, побратими мої, доженіть замучених довгим шляхом, знущаннями і зміями-таволгами братів, сестер і дітей наших, вивільніть їх із арканів поганських! Бийте ту нечисть, щоб шкура тріщала на ній, січіть її, бузувірну, щоб тіні вашої боялися, щоб жахалися нашої сили в поколіннях своїх! Стинайте їх стрілами, січіть на капусту шаблями, коліть списами. Хай не буде у вас жалю до проклятих нахідців, людоловів, життєбранців і розлучників!.. Амінь! — гукав охриплим голосом старий Шуліка, перекрикуючи тривожні передзвони із дзвіниці.