Що ближчав дім, то більше здавав у ході буланий, і Корнієві доводилося все частіше притримувати свого не в міру виносливого чалого, що, здавалося, і втоми не знав. Лишили позаду береги Берестової, обійшли, добре напасши коней, Багату, проскочили приорельські луки, яри й байраки, обігнули Калюжне і, напоївши коней, пустилися в той бік, де Мерефа.
Підтягуючи кульбаку, Сірко трохи затримався, і Корній, якого з наближенням кінця путі не можна було втримати, опинився далеко попереду. Місцевість почалася нерівна, горбувата, і буланий, вибравшись на узгірок потолоченим слідом, голосно заіржав, форкнув і понісся в байрак. Якась досі незнана тривога підказала Сіркові приострожити коня, і той, напружуючи останню силу, аж стогнучи в натузі, понісся через долину-яр, але на самому пагорбі, за яким щойно сховалася широка статура Корнієвих плечей, чомусь незвично затрясся, застріляв злякано вухами, несподівано захріп і крутнув убік так зненацька і різко, що вершник ледь утримався на ньому.
Сірко не встиг і зрозуміти до ладу, що сталося, як побачив у долині на схарапудженому коні Корнія і вовчу пару, що з обох боків, з піднятими догори, настовбурченими хвостами і вухами, готувалася до стрибків. Вовки були сміливими і не думали пропустити вершника. Затиснувши поводи і щосили приостроживши буланого, що аж застогнав від болю, Сірко хотів кинутися на поміч супутникові, але кінь зробив усього два скоки і став як укопаний, хропучи і стогнучи.
Не роздумуючи, Іван спішився, кинув повіддя і, помітивши, як із-за спини вітром пронісся побіля нього пес, направився бігцем і сам на поміч. Пес так навально кинувся з горба на вовчицю, що та перевернулася, засвітивши повним вим’ям. Та за мить, сплівшись у смертельному двобої, вони вже качалися клубком, підіймаючи шмаття шерсті над собою. Розібрати щось в отому клубкові марно було, бо то пес був зверху, то вовчиця, ловлячи момент для вдалої хватки.
Іржав несамовито Корніїв кінь і як ужалений крутився, не слухаючи вершника, щось вигукував у безпорадності Слимаченко, гарчав і клацав зубами коло нього вовк, шукаючи підступу, і Сірко, тупцюючи безпорадно між ним і отим клубком, раптом почув, як смертельно скрикнув пес, а через мить, як крізь туман, що поволі розсівався, він побачив, як корчиться в останніх муках з перегризеним горлом Сірко, а поряд конвульсивно здригається посічена його ятаганом вовчиця. Як те відбулося й коли, Іван не пам’ятає гаразд, бо зрозумів він усе і прийшов до тями лише згодом, побачивши крізь пелену в очах великі собачі очі, покриті олійним глянцем, що прощально дивилися на нього і сіпалися повіками, ніби змовницьки моргали йому, і в чистих краплинах собачих сліз світилося сонце...
Сірко оглянувся, угледів лютого в своїм намірі спружинитись і стрибнути на Корнієвого коня вовка, і не знати від чого — від жалю за Сірком чи з великого гніву на звірів, як у сні, посунув на сірого. І, дивно, вовк злякався його, закрив витягнуту наперед пащеку, клацнувши зубами, поволі опустив войовниче наставленого хвоста й став відступати бокуючи.
Іван кинувся за вовком, але той поза лозняками пустився через пагорб навтьоки. Зрозумівши, що погоня марна, Сірко повернувся назад і по путі натрапив на вовче лігво, в якому, скулячи, вовтузилися сліпі ще вовчата. Він обережно розгрібав їх ятаганом, перевертав і розглядав, відчувши в грудях жаль і, потупцювавши якусь мить на місці, пішов геть, наче в сні.
— Візьми в тямки собі,— почув він спокійні слова Корнія,— залишити живим ворога, що ніколи не стане другом, а навпаки, буде загрожувати, не можна. А ти їх цілих п’ять залишив,— поколовши вовчат, витирав об траву він ятагана.
Вже як загорнули пса свіжонакопаною землею, вершники постояли якусь мить над горбиком, підійшли мовчки до заспокоєних тепер коней, неквапно сіли в сідла й поїхали, оглядаючись.
— Дякую тобі, сину, за це спасіння,— виговорив тихо згодом Корній.— Обавив мене від біди, а може, й більше...
— Ми обидва псові вдячні,— по паузі відказав глухо Сірко...
Хмарним димом курився, мов червоною сажею вимазаний, далекий захід, розпеченою паляницею пеклося на ньому, як на черені, вичахаюче сонце. Брів здалека тихий і теплий літній вечір... Вершники так розговорилися, що й не помічали того навкілля. Особливо говорив, правда, Слимаченко, а Сірко більше слухав та запитував, не ймучи віри оповідям. А були вони знову про Січ і Хортицю, про її довжину, якої поволі й за півдня не перейдеш, про скелі, в шість січових церков заввишки, про Сутень-річку, Молочну, про Гілею — Великий Луг і про ті ж таки печери: Змійову, Вищу, Голову, Три Стовпи, про запорозьку Миску, з якої козаки колись один одного годували кулешею, про люльку з чубуком і притичкою, ліжко і крісло Сагайдака і про Проточний Брід, що манив у чисту воду цікавого...
31.
Якими райдужними фарбами не малювалася досі домівка в спогадах, насправді вона була набагато кращою і привабливішою уже хоч би тим, що не йшла в порівняння з січовим одноманіттям, що наблизила Сірка до дитинства. І рідний двір, що став тепер чомусь набагато меншим, і вигін, та лука, що нагадували всілякі дитячі пригоди, і люди, що за цей час ніби попривітнішали до нього, з першого ж дня зачарували його геть. Навіть сонце, що весь час досі сходило і заходило «не там», тепер підіймалося і йшло знову своїм, давно звичним, шляхом.
Мерефа також змінилася набагато: з одного боку, вона ніби поменшала, але з другого — значно розбудувалася, і якими будівлями! Солому на дахах деінде поміняли на гонт чи й черепицю, вікна поспіль з міхурів — деінде на скло, ворини та живоплоти навіть — на паркани і ворота, голі горби — на садки та квітники. Появились мальви в присадках перед вікнами, розмальовані віконниці, двері, ганки і свіжостесані скрипучі журавлі над криницями в садках чи дворищах. Та чимало було ще осель з дірявими солом’яними стріхами, без парканів і огорож, з перекошеними дверима і потемнілими міхурчастими вікнами в бідарів.
Колись порівняно тихі й спокійні вулички тепер ожили суєтністю й рухом людей, підвід і скотини, дзвоном ковалів і гудом бондарів, що відбивалися весь час луною аж на Мжі. Поближчала тепер і річка, хоч і меншою, здавалося, стала за цей відрізок часу, порісши верболозом, очеретами та ясою... Не знати звідки появилися знакомиті міщани, всілякі лихварі, перекупщики, гендлярі, що їх аж розпирало добробутом, придбаним нечесним шляхом. Напередодні їхнього приїзду міщанами були спіймані якісь дуки, що викрадали людей, а особливо дітей-підлітків і збували їх людоловам аж до Туреччини. І Корній, і Іван і віри не йняли отакому, а проте переконалися, відвідавши в другий день свого приїзду міський суд, що приховано захищав злочинців, намагаючись узяти з тих лише викуп, а самих злочинців помилувати шляхом підставних одружень з поручницями. Скарали міщани в гніві злочинців і пригрозили тим же самим суддям...
Вертаючи з отієї судової веремії, Іван відчув у душі щось відштовхуюче, незрозуміле йому в мереф’янському житті, і ота перша чарівність швидко замінялася розчаруванням, якимсь докором і тяготою. Ходив по містечку тепер, мовби щось втративши, як не свій, зустрічався зі слобожанами, в більшості колишніми виписчиками, та їхніми сім’ями, прислухався до нарікань і бід і поволі переконувався, що, чимось відійшов від них, став чужим отут, далеким, непотрібним, бо люди жили тут не батьківщиною, а майном, не горем поневолених братів, а надіями на збагачення, віддавали сили і вміння не на поміч бідним сябрам-підсусідкам, а на гендель і ремесла, купівлю і продаж.
Людську нерівність він уже давненько помітив і на Січі, але там вона чомусь скрадалася, старшини-дуки намагалися приховувати свій майновий стан, підспівувати, чи щиро, чи лише роблено, товариству, масі, загалу. Тут же ота маєтність купувалася і продавалася відкрито, виставлялася як перевага, як заслуга, як непересічність. Це викликало в Івановій душі обур і образу, хоч він і не міг пояснити собі чому ж... Оте розчарування за кілька днів настільки опанувало ним, вразливим і чутливим, що коли б не мати Домна, котра накопиченою за довге ждання пристрастю гріла і пестила його, сама гріючись, він би не витримав цього недовгого навіть гостювання, почуття відчуженості погнало б його з Мерефи.