Підсилила те почуття в ньому і Мотря, що помітно постаріла і поповніла тепер. Зустрівши їх із Слимаченком ніби й приязно, вона була собі на умі, і Іван в отій приязні якраз і помітив чи, скоріше, відчув щось недосказане, незрозуміле, що ставало невидимою стіною між родиною і ним. Придивляючись тепер до колишньої названої своєї матері, він відчував, що нічого рідного між ними давно не лишилося, що тому причиною була й Софійка, вірніше її прихильність до нього, Сірка, яку господиня тільки з людської ввічливості тепер терпіла... Але Сірко знайшов у собі хисту зрозуміти і те, що вона спромоглася стати йому рідною колись, бодай штучно чужого притулити і виглядіти в себе, допустити до нього справжню матір, і це будило в ньому не лише свідому, теплу вдячність, а й доброзичливість... Давно вже він грів у душі думку чимось гідно віддячитися їй, а можливостей не було, та й гаразд не знаходив чогось такого, що було б гідним отієї подяки...
З першого ж дня не сподобався йому вкрай Данько, що досить виріс тепер, побільшав. Той був примхливим і непогамовано вередливим, зовсім не розумів чемності і пошанувань, ріс бешкетником і забіякою. В розмові тільки й того, що хвалився вирости і стати бургомістром чи навіть воєводою...
Не змінився лише Сабрі, на лиці в якого коло вузьких очей прорізалися тепер поодинокі промінці зморщок. З першої ж хвилини він зустрів Івана по-давньому, запобігливо-уважно, як рідного і зверхнього. Навіть його теперішня дружина, колишня козачка Христина, припала до душі Сіркові своєю веселою натурою, щирою гостинністю і ластовинням під очима, що, здавалося, кожному всміхалися щиро й приязно. Жило молоде подружжя по волі Мотрі та з поміччю Домни в половині шопи-клуні, дообладнаній, чистій, охайній світличці, з гарно побіленими стінами і світлими вікнами. Два близнюки-хлопчики їхні були розрадою і втіхою не лише в господі батьків, а й у всьому дворищі своєю невибагливістю, зичливістю, постійним щебетанням: «цього» та «цьому». У Сабрі заволожувалися очі радістю, коли вони називали його «татком», а Христина, пурхаючи по розписаній і розмальованій по стінах та — комині, завішаній півнястими рушниками хатці, здавалося, не мала втоми від втіхи домашнім затишком. Працювали і Сабрі, і Христина в дворі і в полі, як воли, і Сіркові чомусь було їх надзвичайно шкода, хоч і не міг їм чимось допомогти...
І лише Софійка, і не Софійка вже, а — Софія, гнучкою, пишною і гінкою билиною виросла, маковою квіткою розцвіла. Літа одмінили її невпізнанно — подорослішав і став привабливим голос, розповніли під вишиванкою груди, аж сховати їх не могла, принадно горіли рум’янці на білих і свіжих щоках, манили пишні, кольору стиглої вишні уста. Ось тільки зустрілися вони не як рідні й закохані, дочекавшись жаданої хвилини, а як чужі і навіть байдужі одне одному.
Іванові іноді навіть здавалося, що він вловлював у її нечастім і холоднім погляді ненависть, ворожість і злобу, заховані під вдаваною повагою до гостей; а вона, лякаючись його поодиноких колючих поглядів і гри жовнів на застиглому циганкуватому лиці, бачила вже не «коханого Івася», якому так довірливо готувалася розповісти про свої підігріті часом і розлукою почуття і муки, а — чужого, в більшості мовчазного козака-старшину, що сміявся з неї і її уподобань...
Помічала тепер те на втіху собі і Мотря, спершу обрадувано, бо боялася за доньку, а згодом, як Іван цілими днями пропадав на луках і в слободі, а прийшовши додому, не звертав уваги ніби на неї, поволі стала досадувати, поки не відчула в собі ревності та образи за красуню доньку. Розум їй підказував, що то якраз те, чого вона так довго вже хотіла, бо Софія піде за найкращого міщанина-мереф’янина, що і гроші матиме, і не буде вічно сидіти на Січі та ризикувати життям, тиняючись по світу з ватагами січовиків. Таємно від доньки вона вже неодноразово думала і про дидаскала Вустима, що, ніде правди діти, захоплювався не так богом, як Софією, хвалячи бога...
Софія ж, вишиваючи в самоті і роздумуючи, гадала, що Івась запізнав тепер десь іншу і приїхав сюди лише заради матері (при цьому її кидало в жар від однієї думки, що якась вертка киянка чи й шляхтянка уже закрутила йому голову і не їй, слобідській козачці-сироті, розкрутити її; а Сірко, зустрічаючи холодний погляд колишньої посестри і помічаючи нарочиті її уникання в зустрічах, догадувався, що колишня її поведінка йому лише здавалася приязню і коханням, що то була лише дитяча забавка, яку час і, може, той же дидаскал Вустим, якого і вона, і особливо Мотря, хвалять завжди, давно розвіяли за вітром.
«Таки так,— в котрий раз уже приходив до переконання він,— вона кохає того Вустима і дає мені про те знати навздогад разом з матір’ю,— запалювався він полум’ям ревнощів.— Скоріше б звідси, негайно, тільки б Корній купив уже тих волів і ми виїхали, щоб ніколи сюди не вертатися... Ні, вернутися, але лише для того, щоб віддячитися Мотрі за ту поміч мені і матері, що вона виказала колись. Віддячитись по-рицарськи, щоб вся слобода почула про те».
Сидячи пізнього вечора з матір’ю на призьбі, син лише вдавав, що слухає її, насправді терзався і шаленів від душевної спраги і затаєних ревнощів (Софії ще звечора не було вдома). Домна відчувала ту синову печаль-тривогу і теж хвилювалася, безсила зарадити їй.
— Ось і нині просив тебе Корній піти з ним по воли, а ти образився ні з сього ні з того. Адже сам говорив, коли рідного немає, то кращого батька і не мислив мати,— зітхнула вона на мить.— А Софійці як ти відповів, як ото вона розумно порадила тобі піти по ті воли?..
— Вашій Софійці я — як більмо в оці, а ви ніяк не второпаєте чи не хочете второпати того... Випроводжала вона мене, щоб не мозолив очей їй...
— Яке більмо?!. Що ти говориш, сину? Гордість чи бозна-що засліпило тобі очі, а вдача не дає змоги побачити, де ніч, а де день! — розчулилася до невтерпу Домна.— Софійка так ждала тебе, так виглядала, а діждалася, бач, чого! Мов окропом облив її, як лиш у хату вступив.
— Я — окропом? — обурився Сірко.— Вона мене то таки ошпарила, а я що їй?.
— Ти, сину, ти... Хіба я не бачу, як ти мовби й не смієшся з неї, а в очах недобра смішинка теплиться й теплиться, аж мурашки поза шкірою лізуть. Я давно приглядаюся до неї й бачу без ума вже вона від тебе!..
— Вона — без ума? Що ви говорите?! Я всі ці дні лише одне й відчуваю, що вона гордує мною та віється з попом чи з тим дидаскалом, може,— поскаржився він притишено, жалкуючи матері.
— З попом, з дидаскалом? Бог з тобою, сину! Знали б вони, як ти про них думаєш, знала б вона в молитвах своїх, до чого ти домалювався чи в тлупоті, чи в ревнощах своїх! Адже в мене з Нею тільки про тебе й мови було і за роботою, і коли відпочивали, тільки й молитов, що за тебе бога просили... А свічок скільки святим наставили за твоє здоров’я!.. Ганяла на тому Велесові, а він же звір звіром. Два місяці, як його виклали, то хоч підійти до нього стало можна. «Приїде, каже, Івась, то покажу йому, яка я козачка на коні...» Скільки раз він її скидав із себе, думали з пані Мотрею, що калікою лишиться навік... А вишиванок тобі нагаптувала, що аж мати її сварила, хоч і не всі бачила, бо ховає їх, і в мене, і в Христини... Та що казати, билася з тим конем, щоб лягав та вставав, старого Вихриста і Сабрі прилучала стожди, поки домоглася свого, а ти... з дидаскалом, попом!.. — докірливо зітхнула вона і змовкла.
Іван слухав ту оповідь її і не йняв віри. Йому здавалося, що мати лише заспокоює його, пізнавши оте пожарище в його грудях.
— ...А на того Купали навіть мене потягла на луки за квітами... Плела вінки, клечала Кострубонька, та все про тебе торочила, як очманенна, а ввечері, як усі подалися до Мжі, лишилася зі мною в сльозах та риданнях... І, вважай, усю ніч проплакали і вона, і я, тобою гризучись... З ненависті до тебе хіба оте все?.. Із зневаги?
Іван слухав, затаївши подих, ці розповіді, і чув, як у груди йому вливається гарячим струменем насолода, як вона п’янить і будить там кров, аж стриматися серцю несила... «Першим тебе не попрошу, не простягну, як жебрак, руки, не діждеш»,— крутилося, як закляття в голові, а тихий пізній вечір щебетом пташок чарував і манив, кликав і волав далекими дівочими голосами, що лунали аж з левад... Та ось на дзвінке, заливно-довге іржання буланого примирливо-тихо загоготав звіддалік Велес із задвір’я, зайохкав селезінним гроканням з грудей, віддаляючись у бік луки.