— Готуйся там, сину, до неминучої вальної раті з поневолювачами і недоляшками, бо іншого шляху не бачу...— поклав він руку на плече Іванові.— Доведеться і братовбивство усім стерпіти, поки воно не розплодилося більше.... Митрополит теж проти нас,— натякнув.— Готуйся і сам ретельно, і козацтво до того спонукай, щоб вистояти нам і разом з поспільством перемогти.
— Та, чи ж я, недосвідчений, справлюся з тим, батьку? — притишено благав Сірко.— Скільки є знакомитих старшин. І Оліфер, і Кияшко чи Калинник, і Філоненко чи хоч би й Чурай, а ви... Як я подивлюся батькові Шуліці у вічі?.. Не по покону якось.
— Нужда й закон міняє, сину!.. А роблю це на прохання того ж Шуліки та пана Олекси Семирозума... Не втрачай в собі віри, а набирай, бо треба ж тобі бути готовим замінити нас, старіших, колись... Та й наказів своїх, ти знаєш, я не міняю, і козаки та старшини геть усі за тебе горою стоять,— заспокоював він наказного.— Отож, так і буде!..— смикнув повіддя білаша.
— То присилати зв’язкового чи ви самі будете при потребі слати своїх на Січ? — поцікавився Сірко в розгубі.
— Буду присилати сам... Віддаль тут невелика — рукою подати...— оглядаючись, заспокоїв він коня, що відходив уже.— Ну, з богом!.. Хай береже тебе він!.. Рушай уже!.. Та з Тевелем слівність дотримай чесно!..— гукнув услід уже через віддаль.— Слівність у козака — над усе!..
— Все виконаю, батьку!.. Приїжджайте!..— на мить затримав Велеса Сірко і, побачивши, що гетьман повернув у ворота, приострожив коня.
36.
Порохнявим шляхом, що вужем плазує у далину, перетинає пагорби, долини та переліски, іде чималий гамірний гурт молодиків, правуючи на південь. Різні й подібні подорожні між собою. Майже у всіх м’язистими клубками випинається з полотняних, запорошених в путі сорочок здоров’я. Манишки, гаптовані то барвистою хрестатою в’яззю, то візерунком крислатого хмелю, манять око зустрічного. Стрічки на комірах, свитки на руках, постоли або навіть сап’янові чоботи, перекинуті через плечі, говорять про молоду безпечність подорожан, оперезаних валовими крайками та різноколірними поясами в станах. Блискучі бляшані хрестики красуються на грудях кожного — свіжий дарунок Печерської лаври, та не дивують нікого, бо хіба жила в ті часи хрещена душа без хрестика на шиї?..
З сировим мішком через плече і сільською свиткою через друге, з чорним, ще небагато відрослим смоляним чубом на голові і дебелою потилицею, найширший з-поміж усіх і найогрядніший, крокує в гурті молодиків отих і Іван Сірко. Правляться вони всі з Києва на Січ, одні безтурботно, без певних надій і мрій, інші — з врожевленими уявами та райдужними сподіваннями, по велінню митрополита Київського і Галицького Петра Могили...
— ...А завважили ви, братіє во Христі, як наш тітулус ет вітулус, шляхетний і багатий ретуззям своїм Яким Сомко гріховними очицями прощався із тією молодичкою на ганку, коли відходили? — продовжував кепкувати косоокий, старший від решти парубок із худорлявого, засмаглого, як халява, побратима.— Вона ж і на тебе волооким зерцалом кинула ювентус вентос,— глузливо перекинувся він до присадкуватого Івана Самойловича, що виділявся з-поміж інших багатшим, хоч і запилюженим тепер, шаттям та дебелою шиєю.
— Не звертай уваги, патере честивий, на нього,— заступився за Самойловича Сомко.— Наш славнозвісний домінує Мартинос Пушкар, в якого прабатум ест, замість бога, сидить у душі прилучанський біс, вселений туди у передкупільній калині Люципером, заздрить всякому земному створінню, що будь-коли соприкасалося з ошатною спідницею чи, боронь боже, з підіткнутою запаскою. Він не те що ось цей буй-тур,— скубнув він дорідного молодика ліворуч,— в священні анали вписаний Яненком.
— Зате наш доброчесний, шляхетний і можний Михай Ханенко по всіх приписах схими уплітав блаженної пам’яті варениці, ніби алкав на них, як Мафусаїл на смерть,— перекинув жарт на товариша Павло Яненко.
— Варениці як варениці,— стенув плечима Михай Ханенко,— а от коржі у маковому молоці — то були правдиві амброзії.
— Слухаю ваше марнослів’я,— розважливо мовив Васюра Варениця,— і ознаймую, що ота полемія, яко бакалаврів, є такою, що при цьому бутній собрат наш,— показав він очима на мовчазного Івана Сірка, котрий кидав неприязні погляди на дотепи подорожан,— якому бог і митрополит вручили пещеніє про нас в путі від однієї альма-матері до іншої, може подумати, що ми п’ять літ в академії штудіювали не канони церкви і науки, а всіляку шпетність-неподобство та богохульство. Чей же, наущенія отців церкви нашої і заповіді християнські та скорботи, що чули про них не однажди в Києві, ви забули, перейнявшись гріховною полемією, як на ристалищі якому погани оті,— докоряв Васюра змовклим супутникам.— Воспомніть, куди ви грядете, звідки ви грядете і хто ви є. Хіба тіла наших оборонців, осквернені на шибеницях та палях, по торговицях та битих шляхах, не надихають нас поспішати, в путі готуючись до лицарських вертепів, сиріч — куренів січових, яко слуг бога нашого і пастирів стад християнських? — підвищив він голос, здійнявши догори руки.
— Живий — живе гадає, Васюро, бо сказано єсть: «Возрадуйся у вірі твоїй і укріпися в тілесах, за господа нашого на муки ставши»,— перехрестився споважнілий Іван Самойлович.— Царство душі їхній небесне,— додав він тихо згодом, скрушно зітхнувши.— Мундус се експедіет, народ себе визволить і відомстить за все... Знати б лише, як і куди йому кинутися...
— Ось-ось! В тому й кортекс долі нашої, велебний, що, наробивши лиха, ми алчно шукаємо, куди б кинутися, лишивши напризволяще ближніх своїх,— згарячу дорікнув тому уїдливо Васюра.
На якусь мить запала неприємна мовчанка. Видно було, що і сказане Самойловичем, і дорікання Варениці не нові подорожанам, вже чуті ними не раз, проте вони розбудили сумління в кожного, і Сірко, втішений отим мовчанням їхнім, погойдуючись у ході, пригадував сутички на Січі, лише з іншого боку говорені і іншими словами, може. Невільно йому пригадався полишений днями митрополит Петро Могила, братська школа і в ній слуга покійного Іова Борецького, жвавий, швидкий, діяльний — отець Пилип...
Лишили-таки вони якесь тепло в ньому, хоч і не подобалася ота монастирська та церковна схима, сковуючи його, вільного козака. Згадав чудодійця протосингела Степана Беринду, старших виучеників братської школи, вальні щотижневі репетиції спудеїв і розправи над ледачими, що не пасували до святенства, келії Михайлівського і Печерського монастирів, замкнуто-мовчазного Ісаю Копинського і пишномовного Мелетія Смотрицького, ченців, киновитів і ктиторів, церкву Спаса на Берестові, що саме відбудовувалася, і її чарівні, повні блиску від свіжих фарб ікони, особливо Євхаристію, на якій чомусь у таїнстві святого причастя пізнав, аж налякавшись, лико, подібне до Сулимового, а в свіжонамальованій іпостасі — писаря Семирозума...
Отак плутаючись у спогадах і непомітно долаючи шлях, він напружував пам’ять в отих мандрах і уявно опинявся то на Січі, то у слободі Мерефі і обов’язково або вночі на луках, або в отому байраці, коли прощалися з Софією, то знову вертався до січового товариства і бродив у походах із Сулимою чи перелітав у Київ і бачив будинки з пласької цегли-плинфи, тихі келії і покручені вулиці, що приводили його знову й знову перед глибоко посаджені, сумовиті і розумні очі митрополита...
По-батьківському випроводжаючи в путь Сірка, як і інших з ним, і вручаючи листа-послання до січового козацтва, яко синів братства, той наказував: «За люд православний страждущий, за вольності народні і звичаї рідні стародавні стояти на смерть мусиш; обителі Січі святої нашої, що живить і тримає товариство і братерство, яко же і нарід в силі, що той Антей в поговорі, триматися незрадно маєш; статті і канони братства православного нашого, завчені тобою тут, нині і прісно чтити мусиш; землю рідну обітовану, кров’ю і сльозами пращурів обільно политу в роках і віках, до скону захищати маєш; прелюбодійства, дволичності і світської жадності, паче хворі всякої, берегтися мусиш... Зради побратимів і православних посполитів не знай повік!.. Амінь, сину мій!.. Хай таланить тобі в путях життєвих під небом божим!..»