За покритим китайкою столом сидів тоді блідий і ожурений писар Семирозум, поруч нього мовчазно дивився на розкладені безладно по столі перначі, булаву й клейноди Дмитро Гуня, щось перемовлявся тихо з отцем Данилом Риндич... А юрмище бушувало і ревло, гучало і клекотало, поки надвечір аж не вибрали з горем, з бідою в сварках гетьманом Василя Томиленка, а писарем — Онушкевича... «Заціпила зуби Січ,— глибоко зітхнув Сірко,— заніміла в злобі і незлагоді, як ніколи ще, та й ніч стріла...»
Виїхав прямо в темінь за Дніпро зі своїми прибічниками Шкурай, за ним до сходу місяця вибралися Скидан, Биховець і Сава Кононович, а вже потім — Павлюк-Бут, писар Семирозум, отець Данило та він, Іван Сірко... Пішли, як у яму, за дев’ятьма куренями низовиків на Базавлук. Пішли будувати і обживати нову фортецю, усе ще не вірячи тому, що сталося... Пішли від братовбивства...
Десь катували Івана Сулиму і побратимів під ревище уродзонної шляхти, правився в берлинах із гамором і гомоном в супроводі жовнірів і пахолків для розваг молодий Стефан Потоцький у Черкаси, десь трясся у тарадайці воднокінь, яко місіонер, легат папський, шпиг і зглядця, у Фастів новий біскуп, везучи і смирну, і ладан, що мали спаяти два народи в одній ойчизні, а в Києві братства і духовенство відбували панахидну відправу по «убієнному рабові божому Іоаннові», і ченці, спудеї, хористи співали «Пісну тріодь» так, що вона й нині ще звучить у Сіркових вухах батьковим Сулимовим криком...
...За тиждень чи два Павлюк-Бут, зібравши ватагу охочекомонних, подався в поміч ханові Інаєт-Гіреєві проти султана, в надії отримати її взаємно, коли дійде до походу на ляхів, а він, Сірко, відпровадивши отця Данила в Чигирин до сина Йосипа, з писарем Семирозумом вийшли на Зарубці, в Трахтемирівський монастир... «Так, так!.. Тобі гетьман Сулима заповідав передати і січові, і його скарби та майно, коли що до чого»,— згадувалися слова отця Данила, сказані ним на прощання в присутності Семирозума.
«Авжеж, не сумнівайся в тому, сину!.. Істинно так було!..— втовкмачував в нього віру писар сумовитим голосом.— Варта попереджена про те самим отаманом-покійником і певна. Та й Корній Слимаченко, твій батько, повторив того наказа Сулими під святим хрестом...»
Сірко ледь здушив у собі ридання при отих згадках.
Крокуючи в оцьому гурті «веселих бовдурів», як охрестив їх про себе Сірко, він не радувався тим скарбам, а скорше печалився, бо не було більше коло нього мудрого, чесного і знакомитого батька отамана, не було порадника і взірця.
Подорожани проминули якраз Лелеву могилу, звернули з Яготинського потрутня-путівця попід Супоєм стежкою на Богдани, як з вибалка їм назустріч показалося кілька жінок з клумачками через плечі. Обідрані, замурзані, напівголі їхні підлітки ледве плелися обіч, тримаючись вервечкою за спідниці старших прочан. Попереду човгала, переставляючи корчастий ціпок, скоцюрблена, зовсім зігнута, з пожмаканим лицем бабуся. Не доходячи до молодиків, жінки очікувально спинилися обіч, перехрестилися, і, коли ті порівнялися з ними, бабуся прошепелявила:
— Бог у поміч і щасливої вам путі, діти мої!..
— Щасливої, вої! — підтримали її, доземно кланяючись, і решта прочан.
— Спаси біг і вас, дорогі прочанки,— відповів поклоном за всіх передній, Гнат Шульга.
— На прощу, либонь, путь ваша? — поспитав Мартин Пушкар, розглядаючи порепані босі ноги дітей.
— На прощу, горлику, на прощу,— проспівала та ж старенька, ще раз кивнувши головою.
— Златиць припасли, сіклів, оболів чи алтинів для лаври? — запитав він іронічно.
— Та де нам до того, горлику? — похитала журливо головою задня з прочан.— Мідниць та лепти хіба трохи... Надіємося ще щось наялмужити милостинею в Києві, щоб хоч до копи на всіх добрати...
— Жовнірів попереду не бачили?..
— Бог милував, сину...— перехрестилася.
— Останній скарб свій мозолистий понесли в Печери,— чи то осудив, чи то ствердив Пушкар, проводжаючи очима прочанок.
— Ті, Мартине, он і такої розкоші не можуть дозволити собі,— вперше обізвавшись, проказав Петро Суховій гачкувато-зігнутим пальцем на десяток жіночих постатей, що жали збіжжя невдалік обік шляху.— Аякже! Он там і Вій-лановий несуться,— кивнув він на ледь помітну зі збіжжя постать вершника-наглядача, що правував до жниць навпростець цариною.
— Яке ж святе діло без них святилося? — зауважив згодом, ніби сам до себе, Шульга, піймавши на льоту загадковий осколочок Сіркового погляду.
По тій події знову усі на якийсь час примовкли, думаючи кожен своє. Що-то чекає їх попереду?.. Як складеться їхнє життя?.. Що б не гадав кожний з них, про що б не мріяв, а питання це стояло перед кожним, ішло за ним, обганяло чи відставало, але не лишало назовсім.
37.
Було о тій порі щось казкове в українських степах, чарівно-неповторне, як ніде, мабуть, на землі. Воно заворожувало подорожнього своєю безконечністю і незбагненною широченністю.
Безбережжя, здавалось, поглинуло всі звуки, тільки випари ранковими серпанками миготять над запашними зіллями степу, наче бездимно тліє земля. Та коли уважно прислухаєшся, з дзвінкої, моторошно тихої синяви неба почуєш зачарований, безконечно довгий спів жайворів, що ледь помітними цяточками поприв’язували самі себе на срібні вервечки-струни, і висять над простором, і дзвонять, славлячи красу літа і світу, срібним співом своїм: ті-і-р-лю, ті-і-р-лю-у, ті-ір-лю!.. Пад-пад-дьом! Пад-пад-дьом! Пад-пад-дьом!..— підспівує їм, мов хльоскає, лунко зі збіжжя самотній перепел. І здається — ось-ось закипить отам десь коло одинокого жайвора небо журкотом.
Гордовито кружляє, як омлілий, в блакиті вічний шукач здобичі — одинокий шуліка, свистить іноді, ніби спросоння, байбак, і на старезній як світ корчастій вербі у велетенському підбіленому гнізді стоїть на одній, як соломина, тонкій червоній нозі, з відкритим дзьобом сумовито-сонний, мов спекою зварений, лелека.
Спить він чи лише дрімає, важко сказати, проте, придивившись, можна переконатися, що не спить, бо час від часу відкриває поволі одне око і слідкує, як в оточеній збіжжями знавкруг водяній балці бродить його лелечиха з молодняком, якого йому вже з віддалі і не відрізнити від неї.
Подорожани давно розглянулися і, ледве ступаючи обважнілими ногами по моріжку, запалені сонцем і оклеєні пилюгою, нагадували не бакалярів, а гутників, що, пересварившись між собою, розтягнулися аж ген один від другого. Лише ота хода та сумовита задумливість не потверджували того, бо кожний снував щось своє, нескінченне, забувшись і де він, і куди прямує, і звідки. Мовчав, поринувши в спогади, й Іван Сірко. Досі йшли, слава богу, благополучно. То перлистими тучами, то хмарами з підпалами пропливало в уяві його недовге життя. І що б не думав, де б не витав, а перед очима ставала ота п’янким випаром напоєна місячна ніч, плюскіт сонної Мжі і на руках вона, його наречена Софія. Дозволила і з коня зняти, і нести аж до берега, і потім — посадити, наче п’яну, в сідло. «Дасть бог, доберемося до Січі, зашлю сватів з дорогими дарунками, щоб мати не бубоніла, а там і весілля згуляємо»,— шугнуло райдужним крилом в уяві сватання. Чомусь тут же, в наступності, згадалася зсутулена, опасиста постать діда Ничипора з білим уже не чубом, а пухом замість нього на голові і його абецадло, окроплене воском і заяложене. Як уважно тлумачив він тоді ту «Словенську граматику», той «Аделфотес», сам толком не розуміючи їх. Тепле почуття вдячності заливає жалем, підходить клубком до горла, напливає на очі, йому аж путі не видно. Сірко крадьки протирає очі, оглядається, мов спійманий на чомусь лихому, кривить уста в гримасу-усмішку... «Так і не вдалося бідоласі вмерти власною смертю. Вбили прокляті ляхи при переїзді, беззбройного і немічного... Вбили немічного, бо здорового його б не взяли, хоч би й зуби поламали,— розмовляє він уявно.— Пухом земля тобі, лицарю славний, і вічний покій!..»