— Ага, пане Сірку, що ти мислиш по тому всему в наших полемах? — підтримав товариша Павло Яненко, кліпнувши великими повіками на вродливім лиці.
— Не можу щось казати, бо чимало не второпую з того,— знизав плечима січовик, явно намагаючись не прийняти нічийого боку.
— Хоч скажи, як гадаєш з отими сентенціями нашого Самойловича?.. Адже він до царя нас лучить, бо віри однієї,— гнув своєї Шульга розчулено.
— Своєї думки з того не маю впевненої, а... правда у всіх мовах ваших чується,— оглянув Сірко молодиків.
— Не маєш своєї думки, то, може, маєш думку січового товариства та чільників його? — наполягав Варениця.— Чей же, мислять вони про це якось?..
— Чільники-старшини,— зітхнув Сірко,— кожний в більшості у свій бік тягне, але переважно, вважай, всі за те, що не життя нам з Польщею... Не життя, бо згинемо до коріння...
— То куди ж подаватися,— обраділо встряв Самойлович,— коли не життя?..
— Та так дійшло, що все одно куди, аби лиш одірватися від її ойчизни.
— А я що кажу? — цмакав у задоволенні Самойлович.— Нема що більше робити нам. Московські люди і співчувають нам у біді, і не потакають магнатам та королеві.
— Що нам співчуття їхнє, Іване,— похитав головою Варениця,— коли нам хоч малої помочі треба, і небарно? Чи так я кажу, ватаже?..
— Та, мабуть, що так, бо ой як треба її, тієї помочі,— зітхнув Сірко.
Розмова знову обірвалася, бо кожний по-своєму переживав оте становище народне і відчував, що в словах їхнього проводиря була правда. Іван же, розбуджений отими запитами, переконувався, що не лише козаки і посполиті варяться сьогодні отим мордирством ляським, а й отакі бакаляри та ченці, хоч як вони збоку отого живуть. Взагалі оця подорож до Трахтемирова і Києва відкрила в ньому якусь нову кватирку, про яку він навіть уяви досі не мав. І оповіді та настанови Семирозума, і розмови з архієпископом, і оці суперечки молодиків, в яких кожен здавався по-своєму правим, сплітали у його свідомості якийсь клубок, осідали чимось мулким на душу, і не було ради в нього те все осилити, розплутати, роздільно скласти на виду і роздивитися якось пильніше...
— Що ж чекає на нас, ватаже, на Січі по всьому? — почув Іван Сірко тихий запит Пушкаря.
— Не на нас чекає, пане Мартине, а нас, яко поміч краєві,— зітхнув Сірко.— І, мабуть, не на Січі, а деінде ближче...
— Недарма митрополит примушував студіювати те фехтування, стріляння з лука та вершництво спудеїв по ранковій молитві,— закінчив він тихо.— А ми вспак тому йшли, шпетники, прихлібці й балаболи, прости боже!..
38.
Покритий м’яким порохом шлях, вибігши із бору на белебень, зразу ж роздвоївся і перетнувся навкіс третім. Хоч ліворуч показувалися острівцями купки верболозів, а від невидимого десь за ними дніпрового русла пахла свіжа вільгота і чувся далекий гавкіт, подорожани дивилися на шлях, що слався перед ними прямо, прислухаючись і розглядаючись... Промайнув у кущі наляканий заєць, проскакав чвалом у високих незайманих і німих травах сайгак, прокричала безбоязно крячка... Воркітливо кипіла, наче пінилася хмарками, дзвінкими піснями жайворів у розвидненому після лісу небі, голубаво-світла синь...
— Кладіться, товариство, на спочинок, бо хтозна, як воно там буде далі... Путь небезпечна тут...
— Хух, і степ, і ліс — спекота одна, а ось наблизилися до води — і зразу чується життєдайна прохолода. Лише не знати мені, чому ми маємо переходити цей Рубікон, хіба для того, щоб знову десь перебиратися вспак? — присів останнім Мартин Пушкар обважніло на розстелену чумарку.
— Я також не певен, що нам треба переходити Дніпро, та щось мені підказує, що ми зустрінемо отут десь січовиків або щось дізнаємося про них,— сказав Сірко згодом, вмощуючись у траві.
— Ватаг має рацію,— вкинув Шульга,— переправимося і підемо навпрошки... Верстов же з тридцять вигадаємо, регіментарю?..
— Скажеш гоп, як перескочиш,— ущипливо зауважив Самойлович.— Ще й перебравшись, можна не Перескочити, бо там, потойбіч, воно не те що в цій заполоханій дідизні Яреми.
— Дике ж поле почцівим крулєм Жигмундом-Августом милостиво дароване ребельованим викотцям,— сказав глузливо, закривши очі ліктем, лежачи горілиць, Яким Сомко.— Отож, на бога надійся, а сам не лови гав. А яке воно дике?.. Найшли ж привід, агели! Дике!.. Самі ви дикі всі...
За хвилину Гнат уже кликав до розісланої своєї чумарки всіх на трапезу, розкладаючи нехитрий полудник на все товариство.
— Прошу панство зацне до коляцій!.. Клянусь святим Патриком, панство, я з’їв би бика зараз, а не цю скудну потраву...
Виморені довгою ходою, свіжим повітрям та духмяністю, молодики їли все з таким заповзяттям, що і розмовляти не мали часу. Не з’їли той полудник, а змели його, незчувшись і коли. Перебравшись по тому зі своїми свитками та чумарками під крислату вербу в холодок, вони на мить затихли, спочиваючи.
Сірко лежав горілиць і, обтяжений ходою та напоєний п’янким запахом будяків, що пахтіли поруч, в колючім квітті яких порпалися джмелі, ледве розмикав очі в дрімоті, поки якесь шосте почуття не розбудоражило його раптом і не підвело враз. Рвучко звівшись і огледівшись навсібіч, він не встиг навіть слова вимовити, як загледів, що путівцем до них несеться вскач загін вершників. Скоріше відчувши, ніж розпізнавши їх, він отетерів і вичавив, зволожуючи пересохлі вуста:
— Товариство, встаньте!.. Жовніри!..
Тікати кудись чи ховатися було вже марно. Подорожани спохіпливо підвелися, вперлися острашливими поглядами в біду і завмерли в чеканні.
— Якего старуства єстесьте? — осадив розігрітого в яблуках скакуна передній, очевидно, старший з вершників.
— Рибалти, риторики і діалектики, шановний пане-ватамане збройний... До школи Київського братства вписані дідичем Вишневецьким і єго маткою,— вклонився з гідністю, вийшовши наперед, Іван Самойлович.
— Хе-хе, рибалти,— глузливим смішком, міряючи подорожан, повторив жовнір.— Побий мене Перун, коли те правда...
— То прошу, як перед паном Єзусом,— почав несміло його переконувати Самойлович, оглядаючись.
— Дезуніти!.. Схизмати, лотри псячі! — уперіщив жовнір через плече Самойловича нагаєм і, приостроживши скакуна та гикнувши від задоволення, понісся геть, потягнувши шлейфом за собою решту.
— Невдалік тут стація,— підтягуючи попругу сідла, сказав притишено один із жовнірів, на мить затримавшись.— Козачі ватажки Скидан і Биховець — у Переяславі, а там — Чигирин, то... зважте! — багатозначно подивився він на подорожан і, оперезавши коня, швидко сховався в куряві за бугром.
— Горе переможеним,— опам’ятався першим Михайло Ханенко, вертаючись до простеленої свитки.
— Аргументум бакулінум, плебси,— зітхнув Варениця, наблизившись до Самойловича, що стояв остовбичено досі.
— Для варвара доказ своїх прав нагаєм завжди доречний,— вкинув Пушкар, витряхуючи свитку.— Нам, ватаже, мабуть, треба збочуватися з цього путівця,— подивився він співчутливо на Самойловича.— Вдача цих драбантів на вовчу змахує.
— Порядно він писонув по твоїй голій спині, бакаляре, риторе, рибалте і етецетера,— зауважив півжартома Гнат Шульга, розглядаючи червоний зигзаг на спині товариша.— Варвар!..
— По-шляхетськи, до крові дістав,— вкинув Яненко.— Чекай, я нарву ось подорожника, та прикладемо. Візьми собі на карк це, Янку, пригодиться...
— ...В потвердження духовних наущеній Памви Беринди і митрополита...— чи то жартома, чи то поважно докинув Мартин Пушкар.
— Прошу товариство не загаюватись, бо можуть вернутися,— наказав Сірко, полегшено зітхнувши в душі по отій пригоді. Звістка про Биховця і Скидана, залишена жовніром, збудоражила його і потвердила здогади.— Ходім за мною! — сказав він, простуючи навмання до чагарів.— І не баріться.
Сутеніло, як подорожани, довго мандруючи і плутаючись луками поміж присульськими верболозами, в супроводі знайденого Сірком якогось дідугана наблизились до Дніпра. Ще на віддалі всі догадалися, що підходять до річища, бо спершу почули отой рідний Сіркові звучний і солодкий плач чайок, а згодом і побачили їх над собою в леті.