— Стривайте-но, панове молодці! — почули подорожани оклик якогось козака, як підходили до постойного дворища.— Куди й по що путь ваша лежить? — весело запитав він, наближаючись до з’юрмлених молодиків.
— До старшого, до гетьмана, як ласка твоя, спровадь мене,— хитнув головою козакові Сірко.
— Через який клопіт і звідки? — оглядав той усіх, неквапно підходячи.
— Із бакалярами я... від митрополита Петра з Києва,— показав Сірко рукою на супутників.— Сам із Січі, Сірком кличуся... доповіси...
Чатовий якусь хвилину оглядав юрму, роздумував.
— Стецьку, чуєш, Стецьку! Заведи-но цього добродзея до ватамана,— наказав він другому, що вигулькнув на оклик із-за городниці замчища.— Та прендко ти, невштепуро хвостатий! — крикнув удавано грізно він, знову розливаючи рум’яну посмішку по мурому лиці.— Іди до ворітні, отой тебе спровадить до старшини,— показав він Сіркові, підступаючи до молодиків.
У великій радній світлиці замку, куди Сірко вступив за провожатим, було досить накурено, гамірно і тісно. Оглядаючи присутніх там, він зразу пізнав кількох запорожців, між ними Карпа Скидана в розшитій шовковій сорочці з яскравими хрещатими ляхівками. Якусь мить і Іван Сірко, і Карпо Скидан, схрестивши погляди, мовчки дивилися один на одного. Та ось отаман відклав гусяче перо, щось наспіх сказав сухорлявому старшині Коростелю, вийшов, виплутуючись із-за столу, і, розштовхуючи огрядною постаттю присутніх, направився, посміхаючись в ус, до пришельця.
— Кого бачимо в цьому теремі?! Здоров, здоров, козаче!.. Чував про тебе, чував! — поклав він волохату руку на плече Сіркові, розглядаючи його з голови до ніг.— Викапаний селюк із дідиччини Вишневецького!.. Ото штука!.. Та й жене ж тебе, нівроку! Ач, який стеблистий герцер вигнався! — ледь відступив він, узявшись в боки.— Ну, оповідай, як там у Трахтемирові, у владики, на волості... Кажуть, владика відбудував усі церкви вже, книги друкує? — повів він до столу гостя.— І Десятинну, в якій святий Володимир похований...
— І старі поновив, і нові будує, богу дякувати,— присів, припрошений Скиданом, Сірко на тесову лаву обік Коростеля, що переглядав списаний аркуш паперу, віддаливши голову.— І друки всілякі запровадив на заздрощі чужинцям та утіху людям письма.
— Потоцький прислав королеву пересторогу до посполитства, реєстровиків і міщан,— вказав Скидан поглядом на аркуш у Коростелевих руках.— «Гостра шабля королівських потуг знищить ваші маєтності, ваших жінок, дітей і саме життя!» — переказав зміст погрози в ньому Сіркові.— То що, побратими мої,— звернувся вже до присутніх, перекрикуючи гамір,— на тому й порішимо, сповістивши гетьмана про все, чи буде ще щось осібне?..
— Гадаю, не буде, ватаже,— відповів з кутка гостроносий, з пишним прокуреним вусом і сивуватим оселедцем за сергастим вухом Яцько Остряниця.
— Тоді — з богом, братове! — підвівся знову Скидан, даючи знак, що рада скінчилася.— Виходьте на повітря, а то почадієте!.. Дуже гетьман очікує на тебе, аж нетерпеливиться,— кинув він Сіркові, всаджуючись на лаву.— Турбувався, бо всякого буває тепер по шляхах...
— Все обійшлося, хвала богові, щасливо і в Трахтемирові, і в Києві, і по путі...
Вислухавши з Коростелем та Остряницею скупу Сіркову оповідь, Скидан звелів чатовому покликати в радну світлицю решту подорожан, що чекали на вулиці, розмовляючи з козаком.
— Січ тепер тут, на волості вся... І слово боже посполитству треба, і приклад у любові до нього, і книжну премудрість треба сіяти, уже не говорячи про те, що знання письма, мов та вправність в ратному ділі, поцінюється нині над усе,— зупинив він Самойловича, що пояснював від усіх товаришів про свою місію на Січ від митрополита.— Мушу лише зауважити, що волі й віри одним хрестом кожний по-своєму не доможеться. Митрополит Петрос, відпроваджуючи вас, ще не знав, як поверне фортуна всіма нами за період вашої путі сюди. Коли ж твій дім і отець там, то можеш поїхати ось із полковником, і на Чернігівщину,— вказав він на Остряницю.— В путі і вправленнями додатково матимеш змогу зайнятися, і наживати знань та навиків, як владика велів, у досвідченіших. Один хрест, брате, без благословенної ним шаблі на ворогів віри нашої не подіє. Вони тебе і до Січі, як буде бажання, приведуть неодмінно з часом.
— Я також чернігівський є, подеснянин, то, може, і мені з ними? — вихопився з гурту Михайло Ханенко запитливо до отамана.
— Як ти гадаєш, пане полковнику, не забагато в тебе того буде, в обиду іншим? — запитливо подивився Скидан на Остряницю.
— Зваж, отамане, що молодик того хоче, я теж не думаю, що котрийсь із них буде там зайвий,— сказав Остряниця, явно обрадуваний отій нагоді.
— Ну, а твоя ж материзна де? — подивився Скидан на Вареницю запитливо і приязно.
— Коло Кальчика, може, чували-сьте... Над Собкою батьки колись мешкали, а тепер не відаю. Та мене — куди зволієте,— зашарівся гнітливо Васюра, переступивши з ноги на ногу.
— А мені, як ласка, до Молдови б десь поближче,— несміливо заїкнувся Гнат Шульга.— Там можна б цілий алайзбанітованих зібрати, якщо б дали коней і зброї...
— Візьми їх із собою, чи що, Коростелю? — посміхнувся у вус Скидан.— А ви ж звідки будете і куди б воліли? — перевів він розмову до решти подорожан.
— Полтавець я, з-під Ромодана буду,— пояснив першим Пушкар,— а цей...
— Сомком пишуся, родом з-під Хотина, а тепер старі мати з сестрами на Орелі десь були, то...
— А я з табору, з циганами жив і до Києва з ними зайшов, а там отець Пилип мене в бурсу направив, а оце тепер тут,— ступив з кругу молодиків Яненко.— Василем цигани мене здали святому отцю... А той поміняв ім’я...
Молодики, вперше почувши отаке про товариша, не йняли віри, бо знали його як Павла завжди.
— Я з ковальського цеху в Києві. Батька не мав, бо татари в ясир забрали, а мати втекли по путі, то... Михайлом пишуся,— виступив останнім Ханенко.
— То що ж, Сірку, візьмеш їх на Січ, до батька поки що, чи що? — глянув він на Івана.— Я маю туди спровадити коні панові гетьманові з Гордієм Чураєм. Велес твій жде тебе там...
— Хіба батько Чурай тут десь? — не стримався на радощах Сірко, почувши про Чурая.
— А де ж йому бути?.. І він, і Тугай та Тумар тут з ним. І водою їх не розлити, окаянних, по Сулимі...
— Тут же десь і отець Данило? — запитав Сірко обраділо.
— В сина проживає, Йосипа, що парафією тут відає... Тебе згадував не раз...
Сіркові і оця зупинка в Чигирині, і події, що дізнався про них, і уявна зустріч із старшими січовиками, нарешті свідомість, що він майже виконав митрополиче доручення з доправленням молодиків, а найбільше — рідна козацька стихія додали такої сили і таких сподівань, що й умістити в собі того приховано не міг. Подумки правувався вже до Павлюка на ріднизну Січ із Гордієм Чураєм, і не пішаницею, а вершником, як навик... А в закапелку душі, десь аж на самому дні її, іскоркою засвічувалася надія побувати хоч день у Мерефі, засвічувалася боязко, тихо, таємно, приховано навіть від самого себе... І ніс його туди вихором вигуляний і вистояний за цей час Велес, і бачилося: стоїть в очах розвівом його довга грива, розтріпана вітром, і хльоскає по лиці на скаку, аж ніби боляче йому...
39.
Два дні Сірко провів у Чигирині, зустрічаючись із січовиками, знаними посполитими та отцем Данилом Тукальським, своїм січовим наставником і сповідником, і не навтішався душевно. Оті суксцеси, що їх подорожани застали тут, вплинули по-різному на всіх, а Сірка вони таки обнадіяли, відновили в ньому козацький запал і віру в успіх боротьби та її святість. Все єство його тепер роздиралося на два боки, бо мусив і задовольнитися новими розмовами з козацтвом, і бути в товаристві молодиків-бакалярів, до яких досить прив’язався за дорогу і яких не міг полишити наодинці перед розлукою.
Третього дня, вернувшись від отця Данила, де Сірко досить різко посперечався з його сином Йосипом, дуже йому нелюбим своєю хизуватістю, він знайшов молодиків над Тясмином, у похилій хаті під гонтою, куди їх Гордій Чурай привів на полудник.