Уперше почута пісня та защемила Сіркові серце. Мимоволі підкралася до горла судомою. Ледве осилюючи її, тремтів, мов від пропасниці, й присягався пошепки: «Відплачу! Сторицею відплачу магнатам!.. Присягаюсь, батьку-у лю-бий!»
40.
Наближалася зима. Все частіше чути було її холодні подихи, особливо ранками. Срібні приморозки білим оксамитом вкривали хвилясті крутосхили чигиринських косогорів, малювалися візерунками зашерхлі тясминські підбережжя. З півночі, із-за піщаних круч та діброви, проривалися пронизливо-колючі вітри, і чатові на гористім белебні, поряд з Байдиною дзвіницею, клали вночі у скелястих ущелинах-підошвах багаття, щоб зігрітися...
На Замчищі і під горою всю ніч палахкотіли смолоскипи, метушливо і гамірно вантажилися фіри-вози, в’ючилися тороки, іржали впереміжку зі зляканим окриком сичів коні... Дізнавшись від втікачів та дознавачів, що направлена з Бара Конецпольським армія Потоцького, поповнившись надвірними панськими кварцяними загонами та втікачами з Лівобіччя, після погамування жовнірства видачею довго затримуваної платні, вирушила чотирма рукавами на Білу Церкву, наказний отаман Карпо Скидан учора нагально розіслав гінців по волості до повстанських відділів з закликом поспішати до Мошен на військову Вальну раду.
«...А ще просимо і велимо вам не замешкуватися, бо ідуть, яко хижаки ті, ляхи на нас, знищуючи оселі, вбиваючи жінок і дітей, забираючи майно і худобу... Маємо порадитися, як те все обернути на спасіння, добру і хісну славу народу нашому православному принісши...» — писав Скидан в універсалах.
А сьогодні, відправивши ще запоночі декількох щойно призначених отаманів для сколочення додаткових загонів з покозачених посполитих в околицях Мошен, спішно і сам вирушив туди. Під вечір другого дня у передмошенських лісах його передові роз’їзди з’єдналися з першими загонами Павлюка, хоч сам він ще перебував на Січі.
На чолі колишнього куреня славного Івана Сулими, що на третину тепер підмінився посполитими, прибув до Скидана, гарцюючи на вигуляному Велесові, й Іван Сірко. Не вмовив його гетьман Павлюк залишитися на Січі з наказним Гунею, хоч і намагався. Сулимівські козаки відмовилися сидіти на Січі, нікого не бажаючи собі у ватажки, окрім нього, Сірка. Мусив змиритися з тим і погодитися Бут, маючи все ж сумнів, що такий молодик може упоратися з «куренем» у поважних наступних боях...
Перед самими Мошногорами, виславши дознавачів у навколишні села, а варту — у містечко Мошни і вибравши кілька нагірних балок у дубовому лісі, Скидан спинив козацькі шереги на постій і спочинок. Наметів не велів ставити, бо чимало їх ще десь правилося на волячих мажах, а наказав козакам нагребти побільше сухого дубового листя, наламати хмизу і розвести ватри та тут же, коло прив’язаних з вівсяними шаньками коней, чи внизу — коло волів — прилягти на довгожданий і бажаний усіма сон...
Солодкий він був і міцний під свитами, сіряками, чумарками, каптанами та попонами у затишних вибалках під морозним зірчастим небом не лише для скиданівців по третьоденнім переході, а й для хоругов Сіркових, що вже більше тижня провели в путі і тривозі, поповнюючись...
Наступного дня дознавачі та щойно прибулий охочекомонний загін стеблівчан оповістили Скидана, що армія Потоцького спішно переправилася Сахновим мостом через Рось, а отаман Коростель засів на путі драгунів перед Мошнами проти висланої наперед армади Самійла Лаща. Довелося наказному спішно направити у поміч Коростелю кілька кінних загонів на чолі з Риндичем, Бугримом, а згодом і Недригайлом, Чураєм та Іваном Сірком.
— Дійте на свій розсуд в початках... Будьте всі під рукою полковника Коростеля, а коли що — дивіться і давайте знати мені в Мошни,— давав він останні напуття всім привідцям.— Та не виривайтеся поодинці в пастки їхні!.. Чей же, знаєте, чекаємо головних військ і своїх, і ворожих...
Сталося так, що загони Гордія Чурая та Івана Сірка опинилися задніми і йшли по витоптаних слідах своїх попередників узліссями і чагарями. Пробиралися пиняво, бо ні шляху, ні навіть стежки не було, і тихо, бо таким був наказ загонам у путі через оцей праліс, сумовитий, затаєний, з невідомістю попереду. Ворожливо, із загадковим шумуванням і навіть підвиванням, гули у вже оголених верховіттях дерев холодні вітри, плакали і навіть голосили, а внизу між стовбурами та кущами було і привітніше, і затишніше. В сонячних пасмугах крізь туманець ряхтіло і блищало від морозної роси поодиноке просохле листя на галузках, лячно носилися між кронами дерев метушливі вивірки, монотонно і глухо стукали дятли, навісними і пророчими табунами кружляло крикливе гайвороння.
Час ішов повільно і втомливо, втішаючи вершників хіба ледве помітним потеплінням та наближенням отієї рокованої миті бою, що десь причаїлася попереду. По обіді загони Чурая круто повернули праворуч, ще в густіший і значно більший ліс, і Сірко обраділо повів і свої хоругви слідом, ледь пробираючись між стовбурами та завалами вперед.
Що далі рухалися, то більшою була напруга в козацьких настроях, більше відчувалося тривоги в лицях, бо десь мав бути берег отого лісового моря, а за ним... Задні в загоні Сірка раптом помітили кількох наполоханих зайців, що стрімголов чомусь неслися з правого боку прямо на них. Наполохані вони були так, що, лише зовсім наблизившись, метнулися і не назад, а впродовж недбало розтягнутої колони вершників.
Сірко негайно приспинив свої загони і переказав те ж вчинити і Чураєві, пославши роз’їзд у той бік, звідки винеслися зайці. Дознавачі скоро й вернулися з новиною: Лащ близиться! Драгуни! Ціла тисячна цівка їх попід лісом! Аж коло Білоозера кінець видно!..
Само слово «Лащ» помстою заговорило в кожного козака, а Сірко, зачувши його, палився нею... Наспіх порадившись, він і Чурай послали погоню за рештою відділів, що, мабуть, заглибившись у ліс, прозівали ляхів чи вирішили йти краєм лісу назирці.
Та довго чекати вияснення обставин не довелося... Дознавачі незабаром вернулися і привезли наказ самого Коростеля: «Переслідувати Лаща назирці... Чекати мого знаку-пострілу з трьох гаківниць тричі підряд...»
Напруга, що досі наростала у загонах, поволі досягала межі. Козаки вмовкли, перевірили попруги, обмацали пістолі і шаблі, підтягнули пояси і, наготувавши начеплені ремінням до ліктів списи, підібрали поводи.
Поєднання хоч і нечисленних гаківниць із шаблями та списами завжди давало велику перевагу козакам над всіма тодішніми військами, що поспіль ділилися окремо на пікінерів і мушкетерів.
Хоч місцевість і заважала вершникам іти ладом, та лави зберігали лад і без наказів. Сірко, що опинився попереду, спершу відчув уже знайомий йому холодок страху в грудях, та, оглянувшись на посуворілі лиця Козаків, поволі вгамував його. І лише напруженість в тілі й ногах сковувала дещо.
Загони йшли весь час краєм гори. Лише поодиноке пофоркування кінське та тріск галузок під копитами будили тишу. Іноді проривалося через простори донесене вітром іржання, тупіт ворожої кінноти, що рухалася десь там за гущавиною, внизу, уривки наказів, стукіт коліс. Але очікуваного знаку Коростеля все не було та й не було, і бентега від того в загонах переслідувачів росла.
Сірко розділив свої загони на дольки по двадцять вершників, як і Сулима колись, об’їхав їх, оглянувши. Наче змовившись, те саме зробив і Чурай, а згодом, наблизившись, і вояки Недригайла, Бугрима та Риндича. Час, здавалося, спинився, затихли вітри, навіть отам, на самих верхах дерев, потепліло навколо, чагарі порідшали, особливо над косогором, іноді в просвітах було видно ворожі лави внизу... Вони рухалися спокійно, розтягнуто, впевнено, не відаючи про козацькі потуги, що йшли назирці.
Тільки потріскування сухих галузок під копитами, тільки поодинокі форкання коней видавали довгу поворозку отого козацького руху, причаєного і напруженого. І ось, десь далеко позаду, глухо відлунившись у лісі, гохнули тричі гаківниці, й одразу почувся лемент у польському строєві, з’юрмлення, брязкіт зброї і лайки... Понад цівкою козацьких військ пронісся вершник од Коростеля, на бігу кидаючи накази...