Давши помахом руки наказ своїм сотням наступати, Сірко кинувся виярком попереду однієї дольки-двадцятки униз і на скаку куточком ока побачив із лісового зазуб’я, що в зненацька розполохану довгу вервечку ворогів, як гострі леза, врізалися в драгунські строї козацькі лави, втішаючи йому лоскотом груди. А ще за мить він угледів, як погнуті отими лезами рейтарські ряди, не витримавши навальності, умліока розладналися, оточені з боків списами, шаблями і ятаганами, закрутилися у вихорі шаленої січі, лайок і прокльонів.
Не один із рейтарів, як і той, що зустрівся Сіркові в першу мить, збитий навальним гоном козацького коня, впав під ноги. А проте більшість їх, зборовши перший харапуд і розлад, дружно згрупувалася, і бій заскреготав і задзвонив, як рівний. Дзенькіт мечів, безладні постріли, іржання коней і смертельні крики вмить заполонили, як весняна повінь, підлісну долину, підняли з оголених крон дубів, беріз та вільх воронячі крикливі зграї, і не знати було вже, чого більше в цій веремії — людського чи пташиного галасу та рейваху.
Прорвавшись нарешті разом із кільканадцятьма козаками на протилежний бік ворожої лави, ніби прокосивши собою заслону, Сірко уздрів на бігу багато вцяцькованого старшину, котрий вправно відбивався вкупі з жовнірами від його загону. У тому загоні найвідчайдушніше орудував списом і ятаганом кремезний, досвідчений козак Артем Нерід. Якусь мить курінний не знав, куди спрямувати Велеса, зрештою смикнув повіддя — і приострожений огир понісся в той ревучий клубок побоїща...
Велес вломився між ворожих вершників так навально, що Сірко навіть не встиг дістати шаблею якогось воєводиного старшину, як той уже полетів зі збитого коня в герцівну веремію. Його кінь, поточившись, звівся свічкою і, оскаженіло заіржавши, бо хтось похибки різонув його по шиї шаблею, бризнув кров’ю і повалився, стогнучи, на вершника. Сірко не уявляв собі досі, яке воно, пекло, але чомусь порівнював його з оцією веремією, що іржала і стогнала, кричала, верещала і голосила на всі лади, аж добрати щось у тому було годі.
Січа продовжувалася недовго. Купки драбантів, оточені з усіх боків, з криками і розгубленими лицями подалися вбік, намагаючись вирватися із кільця, та козаки обскочили їх, дружно натиснули з усіх боків. Сірко вже готувався вислизнути із юрми, щоб прослідкувати за перебігом бою, як раптом почув викрик Артема Неріда:
— Отамане!.. Драбанти праворуч! Драбанти-и!..
Отой викрик, що був почутий лише якимось аж надцятим чуттям Сірка, спинив його, він різко оступив Велеса назад, оглянувся. Із-за верболозу дійсно до розпорошених купками драбантів виносилася група вершників-рейтарів і старшин на чолі з якимось сановитим і вправним старшиною попереду. Уздрівши раптово розмаяну на вітрі розмальовану хоругву поряд із старшиною, Сірко здогадався, що то і є, мабуть, той вовк, як звали його козаки, полковник Самійло Лащ. Спалах помсти в його душі ледь не затьмарив свідомості...
Щось крикнувши і промчавшись краєм своїх сотень, що всюди переможно справлялися з ворогами, Сірко кинувся в гурті кількох заповзятливих сулимівців назустріч Лащеві, цілячись заскочити його крилом з бугра. Але дивно: Лащ ніби й не помічав його заходу і нісся вперед, розвіваючи полами малинового жупана. Оглянувшись, Сірко притримав коня, махнув рукою розкиданим своїм козакам і, коли ті незабаром приєдналися, знову приострожив Велеса, спрямувавши його прямо на хоругву... Бачив, з тогобіч у рейтарські лави уже врізалися клином бугримівці.
— Бий, панове, дзяблів!.. Рєзай агетів і збуйців!.. Край схизматів!.. Не позволям отступу!.. Не позволям!.. Сто тисенч дзяблув бидлу!.. Рицежі!.. Напшуд!.. Напшуд!.. Настемпуйте!..— почув Сірко захриплий голос Лаща, котрий на мент зупинився, наказуючи своїм підлеглим. Та за мить, і собі приспинившись, Сірко умліока розгледів пригнуту до луки дебелу постать з піднятою вгору шаблюкою, насунуті на розпалені ненавистю очі кошлаті брови, важкий палаш та запінену, оскаженіло перекошену конячу пащеку, що невідворотно близилася назустріч...
Від сильного і вправного Лащевого удару з Сіркової шаблі посипалися іскри, в руці відчув отруджену терпкість, але страху не мав. Навпаки, той перший іскристий дзенькіт шабель вселив йому якусь незрозумілу певність, окресленість, і він крутнув Велеса, намагаючись виманити якось воєводу на простір, де б зручніше було помірятися з ним вправністю. Удари досвідченого старшини падали градом, і Сірко лише встигав їх відбивати, поволі все дальше задкуючи з юрби і відчуваючи, як течуть по скронях краплі поту, як вони усолонили йому пересохлі уста і ліплять париною комір сорочки. Хтось поволі відрізував його збоку від гурту ліворуч, хтось звалив воєводиного джуру і хоругву, пробиваючись наперед. Аж ген лисками білів Риндичів білий кінь, а поруч Сірко пізнав Артемового коня і почув, як котрийсь із його козаків шаблиться праворуч. Це додавало йому сили, втішало, радувало, адже доля звела ось його із самим Лащем!.. З самим Лащем!..
Поволі оступаючись під градом ударів, він напружено стежив за кожним жвавим порухом досвідченого воєводи, що, видно, забув за все в цьому, мабуть, незвичному для нього поєдинку, відбивав із оскаженілим скреготом сильні воєводині удари, чув уже тяжке і хрипле дихання ворога, його осатанілу лайку і хижі прокльони...
В якусь невловиму мить йому пригадався, неначе в сні, пахучий степ коло Січі, сотник Шуліка, вабливий бій з Островерхою і Шулікою... Втому як рукою зняло те видиво, лише завзяття подвоїлося, росло, клекотало в грудях і виривалося час від часу хехканням. Досі всі Лащеві удари, часто з підступністю, Сірко вдало відбивав, не раз дістав і своєю шаблею воєводу, та броня захистила ворога. Одначе тепер Лащ, здається, нарешті зморився, і вони вже вибралися в отому шаблюванні з гурту. Сірко кинув погляд ліворуч, метнув праворуч, виждав, відбивши кілька ударів, мить, різко осадив раптово Велеса і смикнув набік, перекидаючи на льоту шаблю в ліву руку і затискаючи остроги. І — диво: угледів божевільний переляк в очах Лаща, його наглий відступ конем і... втечу. Десь аж із дна грудей вирвався нерозбірливий клекіт втіхи, і Сірко, спохопившись, хапливо приострожив коня і погнався за ворогом. Та Лащ не гаяв часу, скористався тим ментом і встиг віддалитися. Більше того, Сірко зауважив, що віддаль між ними не зменшується, хоч і стогне з натуги під ним Велес. Схопивши на бігу волосяний аркан, що, здавалося, цілу вічність не відв’язувався, він напружив тіло, пустив коня в обхід, прицілився і метнув за вітром петлю. Вона фітьнула, наздогнала воєводу і накрила, але той двома меткими ударами шаблі перетнув її і, блиснувши божевільно втішним оскалом рота, понісся вперед з утинком-петлею, що розтріпано заметлялася у нього на шиї...
Як у сні, Сірко спинив коня, досадливо розглянувся, сплюнув гіркоту втрати, зрозумівши, що подальша погоня небезпечна: попереду були втікачі, що могли і його прихопити з собою. Витер відтилком руки піт з чола, ослабив з довгої напруги тіло і спрямував Велеса тюпцем назад... Різкий морозний вітер приємно продував лице, лоскітливо і щемно наповнював розпалені груди, сушив змокрілого коня, вкритого милом, що час від часу глибоко віддихував парину і форкав...
— Жаль, отамане, що ти випустив отого хижого птаха Лаща,— почув Сірко слова Артема Неріда, коли під’їхав до вкритого трупами побоїща.— Вся Україна віки славила б тебе, віки ставила б свічки, молячи бога за поквит з отим катом. Велика шкода!..
Сірко промовчав, тупо дивлячись, як його й Чураєві козаки бабралися між трупами, несли до купи посічених, виносили і вкладали на розриту копицю сіна поранених, дошкуляли прокльонами рейтарам і жовнірам, що не мали вже змоги втекти геть. Він ловив себе на тому, що час від часу глибоко зітхає, аж ніби з хлипом, і ніяк не може прийти до себе, лихорадячись. Поодинокі рештки Лащевого полку зникли за гаєм, ніби здиміли раптом.
В отетерілій тиші, що раптово наповнила долину, уже крикливо кружляло чорними зграями вороння, знижувалося віялами і зривалося вгору, нетерпляче пробувало сідати осторонь трупів і зривалося гамірно й злякано хмарками, щоб знову якось прилаштуватися коло багатої здобичі. А вона була аж задуже багата...