— А як зветься той осавула і пишеться? — спитав Дмитро тремтливим голосом, що зраджував йому.— Може б, ми якось відшукали його.
— А пишеться якось химерно...— зам’явся пригадливо Самусь,— і не в пам’ять мені. Звати, знаю певно, що Іваном, а пишеться?.. Як же він пишеться?.. Дай боже пам’ять!.. Сірком, чи що, вписали його в січові компути,— стенув старий з непевності.— Здається, таки Сірком і є... Славний молодик, викапаний тобі Олекса, як був молодим.
— То Домна тепер у отій Мерефі? — не відставав Дмитро.— Чи деінде, може?..
— Домашка?.. Ні, сину, кудись переїхала, а ось куди, даруй, не відаю. Здається, пару літ тому заміж вийшла за якогось козака, як син уже виріс, таки січовика, чи що, і з ним і виїхала звідти. Та ти, якщо цікавий того, то все можеш узнати на Січі, бо син її там невідбутно був...— зітхнув кобзар, приступаючи до їжі, яку поставив перед ним корчмар.— Кажу ж, осавулою, чи що, вже він... Ну, а ти ж, Луко, як жив оце стільки і куди стернуєш тепер? — звернувся старий згодом до Нечита.
— Казав же, втекли ми фелюгою з Лукового вже більше місяця тому,— зітхнув той, відчувши тяжкість в голові від випитого жбана пива.— То бовталися в морі, потім — у лимані, а оце вже скоро два тижні проти води Дмитро та два онуки, спасибі їм, гребуть нас усіх по річищі Бугу, а де приставати будемо, то ще й не вибрали... Може, ви, дядьку Самусю, підкажете?..
— Тяжко тепер підказувати. Луко. Чув же, либонь, що робиться в краї по отім розорі Боровицькім, Лубенськім і інших, а ще ж старшину, як і Сулиму ото, схопили та скарали ляхи, вважай, всю, то тепер не знаю, що вам і нараяти... На Базавлук, чи що, стернуйте... Кажуть, там купчаться знову розпорошенці потроху.
...Довго ще оповідав кобзар співбесідникам про події і всякі оказії, що відбулися за кілька літ в Україні, і, хоч чимало з того і Нечит, і Дмитро вже знали раніше і чули, почуте із вуст кобзаря їх обох доводило до розпачу чи й зневіри, бо хто ж їм міг ще краще сказати про становище в краї і порадити щось дотепніше за діда Самуся?..
Так і не наговорившись і не ставши на твердій думці, що їм робити, куди подітися, Нечит і Дмитро, обділивши старого грошем, попрощалися з ним надвечір та й пішли з торжища. Нечит ніс до родини і фелюги одну біду, а Дмитро їх ніс тепер дві, і друга набагато тяжчою була від першої, бо її й виказати не міг він нікому, щоб полегшитись...
— А та Домна хто жтобі є? — як на гріх, поцікавився Нечит.
— Односелка,— збрехав він, відчувши, як горить лице.— Неподалік від нас мешкала з батьками, то й цікавився,— залазив, як в холодний купіль, у неправду Дмитро, ледь стримуючись, щоб не зрадити себе, бо вперше відчув тягар гріха на душі перед колись найріднішою йому людиною.— Знайдемо, батьку, колись і її, і отого осавулу Сірка,— сказав він раптом, обнадіявши себе і своє майбутнє, яке досі було безпросвітним.
43.
Довго оговтувалась і Січ, і волость, обмежені по нікуди в правах по Кумейківській звитязі і Боровицькій трагедії. Мусили захищатися від повного знищення по прийнятій сеймом «Ординації війська Запорозького реєстрового». Десь у королівських підземеллях скніли козацькі старшини на чолі з Павлюком, який, вимолюючи пощаду своєму людові, сам здався Конецпольському у Боровиці. Брело все й тікало світ за очі на волості, або, погамоване, здавалося на панську милість. А з гостиного січового двору потяглися вози татарських повстанців Інаєта, що відмовилися пристати назавжди до Січі. Бурлила, аж хлюпала через край і волость, і Січ, захлинаючись у власному горі. Та врешті більша частина запорожців, отих Сіркових приведенців, знайшла вихід і затаєно подалася до Дону...
Минуло свято Явдохи, Сорока Святих, Теплого Олекси і Благовіщення, а досвітками на пагорбах усе ще відчувалися прохолодні протяги, траплялися приморозки. Довгі цівки січових вершників, тільки зрідка випрошкувались на биті степові сакми, воліючи ярами і байраками скорочувати свою путь. Коли і доводилося вибиратися на той степовий простір, то йшли лише після ретельного дозору попереду.
Сивий смушок хмар то купчився у голубавому піднебессі, то розтавав і здимлювався, показуючи життєдайне, обмите сонце, що сіяло благодатні промені на спалені вітрами лиця козаків. Дихали духмяно-прілими пахощами леготи, співало реквієм степовому весняному безмежжю птаство, і вершники розправляли онімілі від довгої їзди плечі, розхристували груди назустріч вітрам і не дихали — пили хмільне трункове літепло весни.
Третій тиждень у путі вони. Третій тиждень пішов, як турки неждано й негадано, скориставшись ляською навалою, напали на Дон і Слобожанщину, пустили за димом оселі, забрали людей, худобу, майно і зникли, як водою зійшли, у весняних туманах Поазов’я. Сліпці, старці і кобзарі вже аж у Кафі чули про поневолених і обезчещених... Навіть погнатися не було кому за ними, бо донці з калмиками пасовиська межували, розставляючи віхи, а в Січі Яків Остряниця з Дмитром-Гунею, не відаючи про оте горе, знову збивали козацтво та втікачів-посполитих на шляхту, поквапно готували порох та зброю, чайки і їжу. Скидан пішов на Лівобіччя, але в поміч отим нерозумним Кизименкові, Кущу, Кропцеві та Дукренкові, що ледь стримували вивільненого по Боровиці Потоцького на дніпрових та сульських переправах...
Іван Сірко також був до останнього часу на Січі. Доправивши тієї зими нещасний люд із волості, він в числі обкурених боями під Кумейками сулимівців без спочину вишколював невишколених посполитих. Допомагав йому радо в тому і постарілий Шуліка. Ота нагла, людоловна турецька навала та розпорошення привідців і повстанців на Лівобічні, що воліли битися на смерть лише із «своїми», місцевими, поневолювачами, змусила січову старшину негайно обезшкодити себе від турків, використавши свіжі замирення з ханом... Обезшкодити не на день, не на два, назавжди, здійснивши задуми і сподіванки попередників, а для нього, Сірка, і Сулими...
Третій тиждень, передумуючи ще й ще все, що сталося і в Кумейках, і в Боровиці, і в Хирівці, Іван Сірко правиться на Азов. І печально, і ніби втішно у нього на душі, бо ж здійснюється задум Чураїв та батька Сулими, і не на словах лише, а й на ділі. Та й печаль ятриться, скніє, дошкульно муляє, бо хтозна-що робиться на Лівобічні, бо не близиться, як сподівався, а віддаляється він від рідної Мерефи. А мав же надію заскочити туди і хоч на мить побачити матір та Софію, хоч словом перемовитись, хоч краплинку співчуття та спочинку забрати в них. Гірка посмішка кривить пересохлі уста, хробачком жалю заворушується в грудях, туманцем задуми зволожує очі... «Наречений... І сліду його не знайти... Може, не дочекавшись, віддалася вже іншому?..— коле в саме серце голками ревнивий здогад.— Батько Корній і мати, може, навмисне потішали ото поклонами та запевненнями від неї?.. Може, й не Софіїна ота гризетова вишиванка-сорочка, отак вигаптувана, а материна?..— виривається з грудей здогад зітханням.— Чи, може, в оцей наскок турецький її вже ясирницею повели за пишну косу погани, а я...»
Сірко вдихає на повні груди повітря, в пересохлому горлі хрипить оте «може», стукає — не стукає, а гамселить у скроні, аж голову паморочить. Ноги мимоволі острожать Велеса до болю, той зривається, високо підкинувши голову, здивованим і окривавленим оком стріляє на вершника, ловить холод в його лиці і несеться вперед, важкими копитами толочачи медово-п’янку траву обочини.
Співають, долаючи шлях і втому, козаки, їм скрипливо підспівують давно шмаровані колеса маж і возів: пі-іп, пі-іп, пі-іп!.. Круторогі сумирні воли, похитуючись і ремигаючи в повільній ході, дожовують свою сумну, як ота пісня попереду, думу. Давно переговорили і вершники в Сіркових сотнях про все і тепер їдуть роздумливо і мовчазно в сідлах та кульбаках, час од часу позираючи на пов’юнені сакмою трирядові стежки свого походу. Тільки Гнатко, отой хирівський юнак, що в колоставищанському лісі колись попередив Сірка про засідку Лаща, не дрімає в путі. Адже в нього тепер не дідова шкапа, якою добрався він на Січ, а сірий скакун, майже рівний отамановому Велесові, і не обідрана дідова свитка на ньому, а пригнаний малиновий жупан, заперезаний справжнім козацьким поясом. Куди йому дрімати, коли стільки радості в грудях, коли ніяк не може надивитися він на серпанкове безмежжя степу, не може наслухатися того співу перепелів і жайворів, що заливають своєю втіхою не лише просторінь, а й груди його. Він ніколи б не повірив раніше, що того птаства і в степу стільки, як і в лісі. Вдячний Сіркові за коня, сідло і одяг, він дивиться на отамана, як на героя з дідової казки, міряє його широку і довготелесу, наперед нахилену статуру-тінь у молодому потрав’ї і бачить того не козаком-отаманом, а велетом Ломилісом, Паливодою чи й Пересуньгорою з тієї ж дідової казки... Понад тисячу ж козаків під його отаманським бунчуком і малиновим штандартом тепер, і фірманів з порохом та зброєю, а кашоварів та гармашів... Ого-го!..