Він зітхнув.
— То була не моя провина. Треба було думати.
— Джейкобе, без нього я не можу бути щасливою.
— Ти ніколи не пробувала, — не погодився він. — Коли він покинув тебе, ти витрачала всю свою енергію, чіпляючись за нього. Ти б могла бути щасливою, якби відпустила його. Ти б могла бути щасливою зі мною.
— Я не хочу бути щасливою ні з ким, окрім нього, — відтяла я.
— Ти ніколи не зможеш бути так упевнена в ньому, як ти впевнена в мені. Він залишив тебе одного разу і може зробити це знову.
— Ні, він так не вчинить, — процідила я крізь зуби. Біль від спогадів обпік мене, наче від удару батогом. Закортіло зробити Джейкобу теж боляче.
— Одного разу ти також покинув мене, — холодним голосом нагадала я йому, згадуючи, як він тижнями ховався від мене, які слова говорив мені в лісі побіля будинку…
— Я ніколи не кидав тебе, — відповів він палко. — Мені сказали, що я не можу спілкуватися з тобою, що для тебе небезпечно, якщо ми будемо разом. Але я ніколи не полишав тебе, ніколи! Вночі я бігав навколо твого будинку, так само як і зараз. Просто аби переконатися, що ти в безпеці.
Я не збиралась дозволити йому примусити мене співчувати.
— Відвези мене додому. Рука болить.
Він зітхнув і поїхав зі звичайною швидкістю, пильнуючи дорогу.
— Просто поміркуй про мої слова, Белло.
— Ні, — вперто повторила я.
— Так, ти поміркуєш. Сьогодні вночі. А я думатиму про тебе, поки ти думатимеш про мене.
— Як я і казала, лише в нічному страхітті.
Він усміхнувся.
— Ти відповіла на мій поцілунок.
Я мало не задихнулася; несамохіть я знову стиснула долоню в кулак — і зашипіла, коли моя зламана рука відреагувала на необачний рух.
— З тобою все гаразд?
— Ні, не все! Я не відповідала!
— Я гадаю, що можу відрізнити одне від другого.
— Очевидно, що ні, — це була не відповідь на поцілунок, це була спроба вивільнитись від тебе, бовдуре.
Він розсміявся низьким гортанним сміхом.
— Ти така вразлива. Навіть занадто, я б сказав.
Я зробила глибокий вдих. Не було жодного сенсу з ним сперечатися. Він перекрутить будь-яке моє слово. Я сконцентрувалася на руці, спробувала розпрямити пальці та встановити, в якому місці, власне, я її зламала. Гострий біль пройняв усі суглоби. Я застогнала.
— Мені справді шкода, що ти зламала руку, — промовив Джейкоб майже щиро. — Наступного разу, коли захочеш вдарити мене, скористайся бейсбольною битою або ломом, гаразд?
— І не сподівайся, що я забуду, — промимрила я.
Я не могла втямити, куди ми їдемо, доки машина не опинилась на дорозі, що вела до мого будинку.
— Чого ти привіз мене сюди? — запротестувала я.
Він розгублено подивився на мене.
— Мені здавалось, що ти сказала відвезти тебе додому!
Я роздратовано зітхнула.
— Я гадала, ти відвезеш мене до Едварда додому! — і я скрипнула зубами від розчарування.
Джейкобове обличчя перекосилося, і я збагнула, що ця фраза завдала йому більше болю, ніж усе, що я казала до того.
— Твій дім тут, Белло, — тихо промовив він.
— Так, але хіба тут мешкають якісь лікарі? — спитала я, знову тримаючись за руку.
— Справді! — він близько хвилини міркував і нарешті сказав: — Я відвезу тебе в лікарню. Або Чарлі відвезе.
— Я не хочу їхати в лікарню. Це обтяжливо і не потрібно.
Він дозволив своєму «реббіту» відпочивати перед будинком, а сам про щось замислився із виразом невпевненості на обличчі.
Крузер Чарлі стояв на під’їзді до будинку.
Я зітхнула.
— Їдь додому, Джейкобе.
Я незграбно вилізла з машини і попрямувала до будинку. Мотор заглух у мене за спиною, і я зовсім не здивувалася, а лише роздратувалася, знову побачивши Джейкоба перед собою.
— Що ти збираєшся робити? — запитав він.
— Я збираюсь покласти на руку лід, потім збираюсь зателефонувати Едварду, щоб він приїхав, забрав мене й відвіз до Карлайла, аби той зміг зробити щось із моєю рукою. Потім, якщо ти досі будеш тут, я збираюсь піти шукати лом.
Він нічого не відповів, лише відчинив вхідні парадні й потримав їх, поки я заходила.
Ми мовчки ступили у вітальню, де на дивані лежав Чарлі.
— Привіт, дітки, — промовив він, сідаючи. — Приємно бачити тебе у нас, Джейку.
— Привіт, Чарлі, — відповів Джейкоб буденно, зупиняючись біля нього. Я попрямувала на кухню.
— Що з нею таке? — поцікавився Чарлі.
— Вона гадає, що зламала руку, — долинула до мене Джейкобова відповідь. Я підійшла до морозильника і дістала ємність з льодом.