Ми крокували хідником, коли я почула ззаду схвильований шепіт Чарлі:
— Що ти робиш? Ти що, божевільний?
— Дайте мені хвильку, Чарлі, — відповів Джейкоб. — Не турбуйтесь, я скоро повернусь.
Я озирнулась і побачила, що Джейкоб іде за нами — він зупинився, лише щоб зачинити двері перед здивованим та занепокоєним обличчям Чарлі. Едвард спочатку проігнорував Джейкоба, довів мене до авто, допоміг сісти, зачинив дверцята і тільки тоді обернувся обличчям до Джейкоба, який стояв на хіднику.
Я стурбовано визирнула крізь прочинене віконце. Чарлі також крадькома визирав з-за фіранки у вітальні.
Джейкоб стояв у своїй звичайній позі, руки були схрещені на грудях, лише м’язи на його щелепі були напружені.
Едвард говорив таким мирним та м’яким голосом, що від того слова ставали ще загрозливішими:
— Я не збираюсь убивати тебе просто зараз, це може засмутити Беллу.
— Ага! — пробуркотіла я.
Едвард трохи обернувся і швидко мені посміхнувся. Його обличчя досі було спокійним.
— Вранці це може тебе розхвилювати, — сказав він і погладив мене пальцями по щоці.
Потім він обернувся до Джейкоба.
— Але якщо ти колись повернеш її знову ушкодженою, мене не турбуватиме, чия то буде провина. Навіть якщо Белла просто спотикнеться, або метеор впаде з неба їй на голову, якщо ти повернеш її хоч у трохи гіршому стані, ніж я її залишив, ти бігатимеш на трьох лапах. Ти мене зрозумів, дворняго?
Джейкоб закотив очі.
— А хто збирається знову з ним кудись іти?! — промимрила я. Едвард провадив далі, наче не чуючи, що я сказала.
— І якщо ти ще раз її поцілуєш, я зламаю тобі за це щелепу, — пообіцяв він м’яким оксамитовим та моторошним голосом.
— А якщо вона сама захоче? — зухвало промовив Джейкоб, розтягуючи слова.
— Ха! — пирхнула я.
— Якщо вона сама цього захоче, я не заперечуватиму, — Едвард безтурботно знизав плечима. — Та ти, може, ліпше почекаєш, доки вона тобі це скаже, замість витлумачувати мову її тіла… І пам’ятай про своє обличчя.
Джейкоб посміхнувся.
— І не мрій, — гримнула на нього я.
— Та він уже мріє, — промовив Едвард.
— Що ж, якщо ти закінчив порпатися в моїй голові, — сказав Джейкоб із помітним роздратуванням, — чому б тобі не подбати про руку Белли?
— І ще одне, — повільно додав Едвард. — Я також боротимуся за неї. Ти маєш це знати. Я не приймаю все як належне і боротимусь удвічі наполегливіше, ніж ти.
— Гаразд, — проричав Джейкоб. — З тим, хто вже здався, битися зовсім не цікаво.
— Вона — моя, — голос Едварда раптом став погрозливим, зовсім не таким спокійним, яким був до того. — Я не сказав, що боротимусь чесно.
— Я теж.
— Щасти тобі.
Джейкоб хитнув головою.
— Нехай виграє дужчий чоловік.
— Щира правда… цуценя.
Обличчя Джейкоба ненадовго скривилося, потім він заспокоївся і відвернувся від Едварда, щоб посміхнутися мені. Я сердито зиркнула у відповідь.
— Я сподіваюсь, твоя рука скоро загоїться. Мені справді шкода, що ти забилася.
Я відвернулася від нього, зовсім по-дитячому. І не піднімала очей, доки Едвард не обійшов авто і не всівся на водійське сидіння, тож я не бачила, чи Джейкоб повернувся до будинку, чи залишився стояти там само, спостерігаючи за мною.
— Як ти почуваєшся? — спитав Едвард, коли ми рушили.
— Роздратовано.
Він усміхнувся.
— Я мав на увазі твою руку.
Я знизала плечима.
— Бувало і гірше.
— Це точно, — погодився він і насупився.
Едвард об’їхав навколо будинку і зупинився біля гаража. Еммет і Розалія були там. Досконалі ноги Розалії, пізнавані навіть у джинсах, стирчали з-під дна Емметового величезного джипа. Еммет сидів поряд із нею, застромивши одну руку під джип над нею. Через секунду я втямила, що він виконує обов’язки домкрата. Еммет із цікавістю дивився на те, як Едвард обережно допомагає мені вибратися з авто. Його очі округлилися, коли він побачив мою руку, яку я горнула до грудей.
Еммет посміхнувся.
— Що, Белло, знову впала?
Я несамовито зиркнула на нього.
— Ні, Еммете, я просто заїхала в щелепу вовкулаці!
Еммет кліпнув, а потім гучно розреготався. Коли Едвард вів мене повз, Розалія промовила з-під автомобіля:
— Мабуть, Джаспер виграє заклад, — сказала вона самовдоволено.
Еммет одразу ж замовк і подивився на мене оцінювальним поглядом.
— Що за заклад? — запитала я, зупиняючись.
— Нумо відведімо тебе до Карлайла, — підганяв мене Едвард. Він пильно подивився на Еммета і злегка хитнув головою.