— Який заклад? — повторила я і обернулася до Едварда.
— От дякую тобі, Розаліє, — пробубонів він, обійняв мене за талію і повів до будинку.
— Едварде! — гиркнула я.
— Це дитячі забавки, — знизав він плечима, — Еммет і Джаспер обожнюють грати в азартні ігри.
— Еммет мені скаже.
Я спробувала розвернутися, але рука Едварда тримала мене міцно, наче залізна.
Він зітхнув.
— Вони заклалися на те, скільки разів ти… спіткнешся у свій перший рік.
— Ой! — скривилася я, намагаючись приховати несподіваний жах, який відчула, збагнувши, що саме мали вони на увазі. — Вони заклалися на те, скільки людей я вб’ю?
— Так, — неохоче підтвердив він. — Розалія вважає, що твоя вдача схилить перевагу на бік Джаспера.
Мені стало зле.
— Джаспер грає по-крупному.
— Він почуватиметься ліпше, якщо і ти відчуватимеш труднощі, доки звикатимеш. Він утомився бути найслабшим.
— Звісно. Безперечно, він почуватиметься краще. Гадаю, я можу вбити кілька людей додатково, якщо це зробить Джаспера щасливим. Чому б і ні? — бубоніла я під ніс монотонним байдужим голосом. У моїй уяві перед очима поставали заголовки газет, переліки імен…
Він стиснув мене за плечі.
— Немає потреби хвилюватися про це зараз. Ти взагалі можеш ніколи не хвилюватися про це, якщо захочеш.
Я застогнала, і Едвард, подумавши, що це від болю в руці, швидше повів мене до будинку.
Таки моя рука була зламана, але не було ніяких серйозних пошкоджень, лише невеличка тріщина в одному з суглобів пальців. Я не хотіла носити гіпс, і Карлайл сказав, що пов’язки буде достатньо, якщо я пообіцяю її не знімати. Я пообіцяла.
Едвард гадав, що я про все забула, поки Карлайл обережно робив перев’язку. Він кілька разів уголос висловлював хвилювання, чи мені не боляче, але я запевнила, що зовсім ні.
Не вистачало мені власних проблем, а тут з’явився ще один привід для занепокоєння!
Всі Джасперові історії про вурдалаків-перволітків роїлися в моїй голові відтоді, коли він розказав про своє минуле. А зараз вони постали переді мною в новому ракурсі у зв’язку із цим — його й Емметовим — закладом. Мені стало цікаво, на що вони заклалися. На який приз можна спокуситися, коли в тебе є все?
Я завжди знала, що я стану іншою. Я сподівалась, що справді стану сильною, як казав Едвард. Швидкою, дужою і перш за все гарною. Такою, що без сорому стоятиму біля Едварда; такою як він.
Про інші речі, які можуть статися, я намагалась не думати. Несамовитість. Кровожерливість. Можливо, я не зможу втриматись від вбивства людей. Зовсім незнайомих, які ніколи не заподіяли мені лихого. Як і ті, зі списку в Сієтлі, що мали сім’ї, друзів, майбутнє. Людей, що мали дар життя. І я можу стати чудовиськом, яке цей дар у них забере. Чесно кажучи, я сподівалась, що зможу собою керувати, бо довіряла Едварду, довіряла цілком і повністю, і сподівалась, що він застереже мене від того, про що я потім можу пожалкувати. Я знала, що він відвезе мене хоч в Антарктиду полювати на пінгвінів, якщо я попрошу. І я робитиму все, що потрібно, щоб залишитися гарною істотою. Добрим вампіром. Ця думка могла б змусити мене посміхнутися, якби не мої нові переживання. А що як я і справді стану кимось отаким, кимось схожим на страхітливі подоби вурдалаків-перволітків, які Джаспер створив у моїй уяві? Чи це буду взагалі я? І що як усе, чого я хотітиму, — це вбивати людей, тоді що станеться з моїми теперішніми прагненнями?
Едвард був просто заполонений тим, щоб я не проґавила нічого з мого людського життя. Зазвичай це здавалось навіть трохи безглуздим. Було не так уже й багато людських вражень, які я б страхалась проґавити. Потому як я зустріла Едварда, про що ще я могла мріяти?
Я дивилась на його обличчя, доки він спостерігав, як Карлайл перев’язує мені руку. В цьому світі не було нічого, чого б я хотіла більше, ніж бути з Едвардом. Невже це може змінитися? Чи є в людському житті відчуття, від яких я ніколи не зможу відмовитись?
РОЗДІЛ 16. КЛЮЧОВИЙ МОМЕНТ
«Мені немає що вдягнути!» — пожалілася я сама собі.
Всі речі, які я мала, були розкидані на ліжку. Шафа і всі шухляди спорожніли. Я вдивлялася в порожні полиці, палко бажаючи, щоб на них з’явилось щось відповідне. Моя спідниця кольору хакі висіла на спинці крісла-гойдалки, чекаючи, доки я знайду щось, що бездоганно пасуватиме до неї. Щось, у чому я на вигляд буду гарною і дорослою. Щось, що відповідало б «особливій події». Я втрачала терпець.
Вже майже був час виходити, а я досі розгулювала в своїх улюблених старих домашніх джинсах. І якщо я швидко не знайду нічого кращого, а схоже було на те, що не знайду, доведеться мені йти на випускний у них.