Я похмуро поглянула на купу одягу на ліжку.
Найприкріше було те, що я точно знала, щó б одягнула, якби мала таку можливість. Я би вдягнула свою червону блузу, але вона була вкрадена.
І я вдарила кулаком здорової руки в стіну.
— Дурний, надокучливий вампір-злодюжка! — проричала я.
— Що я зробила? — запитала Аліса. Вона сперлася на підвіконня біля відчиненого вікна, наче і була там весь цей час. — Тук-тук, — додала вона з посмішкою.
— Невже так важко почекати, доки я відчиню двері?
Вона кинула довгу білу коробку на моє ліжко.
— Та я тут проходила повз і подумала, що, може, тобі нема в що вбратися.
Я подивилась на великий пакунок, що лежав на гардеробі, який не задовольнив моїх потреб, і скривилась.
— Зізнайся, — сказала Аліса, — я тебе врятувала.
— Ти мене врятувала, — пробубоніла я. — Дякую.
— Ой, як приємно зробити щось правильно бодай раз на переміну. Ти просто не уявляєш собі, як це дратує — загубити дар, який мала. Я почуваюсь такою безпорадною! Такою… нормальною, — вона зіщулилися від жаху перед цим словом.
— Навіть не можу уявити, як погано ти, мабуть, почуваєшся. Бути нормальною. Жах!
Вона розсміялася.
— Що ж, це хоч компенсує зникнення твого надокучливого крадія, тепер залишилось з’ясувати, що там коїться в Сієтлі, чого я не бачу.
Коли вона так промовила свою репліку, поєднуючи дві різні справи в одному реченні, в моєму мозку щось клацнуло. Щось невловиме, що непокоїло мене і вдень, і вночі, щось важливе, сполучна ланка, яку я не могла знайти: все стало на свої місця. Я витріщилась на Алісу зі знетямленим виразом обличчя.
— Ти що, не збираєшся відкривати коробку? — спитала вона. Потім зітхнула, коли я не поворухнулася, і сама стягла кришку з коробки. Потім вона щось дістала і показала мені, але я не могла сконцентруватися на тому, що вона демонструвала.
— Гарненька, правда? Я обрала блакитну, бо Едварду подобається, коли ти в блакитному.
Я не слухала.
— Одна й та сама, — прошепотіла я.
— Та ти що? — запротестувала вона. — Немає в тебе нічого схожого. Та в тебе взагалі всього одна спідниця!
— Ні, Алісо! Забудь про одяг і послухай!
— Тобі що, не подобається? — на обличчі Аліси з’явилось розчарування.
— Послухай, Алісо, хіба ти не бачиш? Це та сама людина! Той, хто вдерся до мене та викрав мої речі… й ті вурдалаки-перволітки в Сієтлі… вони керовані однією людиною!
Одяг вислизнув з її рук і впав назад у коробку.
Аліса зосередилася, її голос раптом став різким.
— Чому ти так вважаєш?
— Пам’ятаєш, що казав Едвард? Про те, що хтось використовує провали в твоїх видіннях для того, щоб ти не бачила перволітків? А ще ти казала про те, що час був обраний дуже вдало, і про те, як обережно злодій ні з ким не контактував, наче міг знати, що ти можеш це побачити. Я вважаю, Алісо, що ти мала рацію, я гадаю, він і справді знав. Знав і скористався з твоїх провалів. Яка ймовірність того, що існує двоє різних людей, які не лише знали про тебе достатньо, щоб це скоїти, але й вибрали для свого вчинку абсолютно однаковий час? Це неможливо. Це одна особа. Одна й та сама особа. Той, хто створює армію, — це той, хто вкрав мій запах.
Аліса не звикла, щоб її захоплювали зненацька такими сюрпризами. Вона завмерла і не ворушилась так довго, що я, дивлячись на неї, подумки почала рахувати, доки чекала. Вона не ворушилась дві хвилини рівно. Потім її погляд знов зосередився на мені.
— Ти маєш рацію, — промовила вона глухо. — Звісно ж, ти маєш рацію. Коли ти склала все докупи…
— Едвард зрозумів усе неправильно, — прошепотіла я. — Це було випробовування… спрацює — чи не спрацює. Чи зможе вампір проникнути в дім і вийти звідси без ризику, і робити тут усе, що йому заманеться, аби ти не побачила. Наприклад, вбити мене… І він узяв мої речі не для того, щоб довести, що знайшов мене. Він украв мій запах… щоб інші теж могли мене знайти.
Алісині очі розширились від шоку. Я була права і бачила, що вона також це розуміє.
— О ні! — прошепотіла вона.
Я почекала, доки мої емоції трохи вляжуться. Отже, я дійшла висновку, що хтось створив армію вампірів, жахливу армію, що вже вбила купу людей в Сієтлі, з єдиною метою — знищити мене. І я відчула полегшення. Частково від того, що я нарешті позбулась того дратівливого відчуття, що проминаю щось життєво важливе.
Але більшою мірою від чогось зовсім іншого.