— Що ж, — прошепотіла я. — Всі можуть зітхну ти з полегшенням. Кінець кінцем, ніхто не збирається винищувати Калленів.
— Якщо ти вважаєш, ніби щось змінилось, ти вельми помиляєшся, — промовила Аліса крізь зуби. — Якщо хтось хоче нашкодити одному з нас, йому доведеться мати справу з усіма.
— Дякую, Алісо. Але нарешті ми знаємо, яка їхня мета. Це повинно допомогти.
— Можливо, — пробубоніла вона. І почала міряти кроками кімнату.
Тук-тук! — постукав хтось у двері.
Я підскочила. А Аліса, здалось, навіть не помітила.
— Ти ще не готова? Ми спізнюємось! — сердито гукнув Чарлі, голос його звучав різко. Чарлі, так само як і я, терпіти не міг важливих подій. У його разі проблема була в тому, щоб гарно вдягнутися.
— Я вже майже. Дай мені хвилинку, — сказала я охрипло.
Він трошки помовчав, а потім спитав:
— Ти що, плачеш?
— Ні, я просто нервуюсь. Іди вниз.
І я почула його кроки вниз по східцях.
— Мені час іти, — прошепотіла Аліса.
— Чому?
— Едвард уже на підході. Якщо він це почує…
— Іди, іди! — я почала її негайно підганяти. Едвард просто оскаженіє, коли дізнається. Я не зможу це від нього довго приховувати, але церемонія вручення дипломів — не найкращий час для його реакції.
— Вдягни це, — наказала Аліса і пурхнула у вікно.
Здивувавшись, я зробила те, що вона сказала.
Я планувала зробити щось вишукане зі своїм волоссям, але час уже вичерпався, і воно так і залишилось висіти пряме і нудне, як і завжди. Але мені було байдуже. Я навіть не потурбувалась глянути в дзеркало, тож не мала жодної гадки, як пасують одне до одного кофтинка Аліси та моя спідниця. Це мене аж ніяк не турбувало. Я перекинула через руку огидну жовту синтетичну мантію для випускної церемонії та помчала сходами вниз.
— Ти маєш гарний вигляд, — промовив Чарлі, стримуючи емоції. — Це нове?
— Ага, — пробубоніла я, намагаючись зосередитися. — Аліса мені дала. Дякую.
Едвард приїхав за кілька хвилин потому, як його сестра пішла. Мені зовсім не вистачило часу, щоб хоч трохи заспокоїтись. Але оскільки ми їхали в крузері разом із Чарлі, в Едварда не було жодної можливості спитати мене, що трапилось. Минулого тижня, коли Чарлі дізнався, що я планую їхати на церемонію вручення атестатів з Едвардом, він не на жарт зноровився. Я могла його зрозуміти: в такий день батьки мають право супроводжувати своїх дітей. І я охоче йому поступилася, а Едвард бадьоро запропонував поїхати усім разом. Оскільки Карлайл та Есме з цього приводу зовсім не переймалися, Чарлі так і не зміг знайти якої-небудь об’єктивної причини, щоб відмовитись. І ось зараз Едвард подорожував на задньому сидінні батькової поліцейської машини за скляною перегородкою, і вираз обличчя він мав якнайвеселіший, можливо, через те, що батькове обличчя також було усміхнене, й Едвардова усмішка щоразу ширшала, коли він схоплював батьків погляд у дзеркалі заднього огляду. Що майже напевне означало: Чарлі уявляв речі, які могли б нас посварити, якби він їх озвучив.
— З тобою все гаразд? — прошепотів Едвард, допомагаючи мені вийти з авто на стоянці біля школи.
— Нервую, — відповіла я, і це майже не було брехнею.
— Ти така гарна, — промовив він.
Здавалось, що він хоче додати ще щось, але Чарлі очевидним маневром, який мав був бути непомітним, всунувся між нами й пригорнув мене за плечі.
— Ти в захваті? — спитав він.
— Та не дуже, — відповіла я.
— Белло, це ж така подія! Ти випускаєшся зі школи. Для тебе тепер відкривається справжній світ. Коледж. Самостійне життя… Ти вже більше не моя маленька дівчинка, — у Чарлі в кінці навіть голос затремтів.
— Тату, — простогнала я. — Будь ласка, не виливай свої сентименти на мене.
— Хто тут сентименти виливає? — гримнув він. — А тепер скажи мені, чого це ти не в захваті?
— Не знаю, тату. Може, я просто ще не усвідомила, чи щось таке.
— Добре, що Аліса влаштовує вечірку. Тобі потрібно підбадьоритись.
— Точно. Вечірка — це саме те, що мені зараз потрібно.
Мій тон розсмішив Чарлі, й він стиснув мене за плечі.
Едвард задумливо дивився на хмаринки.
Тато залишив нас біля дверей, що вели до спортивної зали, а сам з рештою батьків пішов до центрального входу.
Це було якесь пекло, коли пані Коуп з адміністрації та містер Ворнер, учитель математики, намагались вишикувати нас за абеткою.
— Іди вперед, Каллене, — гавкнув містер Ворнер на Едварда.
— Белло, привіт!
Я озирнулась і побачила Джесику Стенлі, що, посміхаючись, махала рукою з кінця колони.
Едвард швиденько поцілував мене, зітхнув і покрокував туди, де стояли учні з прізвищами на літеру «К». Аліси серед них не було. Що це вона збиралась утнути? Проґавити випускний? Як на мене, вибрала вона не досить вдалий час. А мені, щоб усе з’ясувати, необхідно було бодай дочекатися, коли закінчиться церемонія.