— Белло, ходи сюди! — знов покликала Джесика.
Я попрямувала в кінець колони, щоб зайняти своє місце поряд із Джесикою, трохи дивуючись, чому це вона сьогодні така приязна. Коли я наблизилась, то помітила, що Анжела, яка стояла через п’ять осіб після неї, дивилась на Джесику так само здивовано.
Джес почала базікати ще до того, як я підійшла достатньо близько, щоб чути її.
— …так дивовижно. Я маю на увазі, що здається: ми лише вчора зустрілися — й ось ми вже випускаємось разом, — не замовкала вона. — Ти віриш у те, що вже кінець? Ой, аж кричати хочеться!
— Так, так, мені теж, — пробурмотіла я.
— Це просто неймовірно! Ти пам’ятаєш свій перший день у школі? Ми одразу ж стали подругами. З першої ж миті, коли побачили одна одну. Дивовижно. Й ось я їду до Каліфорнії, а ти — на Аляску… Я так сумуватиму за тобою! Ти повинна пообіцяти мені, що ми триматимемо зв’язок хоч іноді! Так класно, що ви влаштовуєте вечірку. Це просто приголомшливо! Тому що останнім часом ми справді мало спілкувались, а тепер ось ми всі роз’їжджаємось…
Вона все дзижчала і дзижчала, а я була впевнена, що наша дружба так несподівано воскресла виключно завдяки випускній ностальгії, а також як вдячність за запрошення на вечірку, хоча і це була не моя заслуга. Я слухала Джес, а сама намагалась одягнути випускну мантію. І зловила себе на думці: я рада, що наші стосунки з Джесикою завершаться на добрій ноті.
Тому що це справді кінець, байдуже, що Ерик (він проголошуватиме випускну промову) повинен сказати, що випускний означає «початок», і решту банальних дурниць. Для мене, мабуть, це мало сенс більше, ніж для будь-кого, але всі ми сьогодні полишали щось позаду.
Все минуло дуже швидко. Мені здалось, що я натиснула кнопку перемотування. Невже насправді потрібно було так швидко виходити на лінійку? Та ще й Ерик так нервувався, що говорив неймовірно квапливо, ковтаючи слова, тож промова втратила весь сенс. Директор Грін почав називати одне по одному прізвища без відповідної паузи між ними. Учні, що стояли попереду, поспішали хутенько схопити свої атестати. Бідолашна пані Коуп незграбно намагалась подавати директорові правильні атестати — саме на того учня, який виходив на сцену.
Я помітила, як Аліса з’явилась на сцені й танцюючи пройшлась за атестатом — вона мала дуже зосереджений вираз обличчя. Потім вийшов Едвард, він здавався зніяковілим, але не розгубленим. Тільки вони вдвох могли бути такими самими гарними, як і завжди, навіть одягнувши ці огидні жовті мантії. Вони стояли осторонь від натовпу, вродливі та граційні, просто неземні. Мені стало цікаво, як я взагалі могла повірити в те, що вони — люди. Двоє янголів, що стоять із розпростаними крилами, були б менш помітними, ніж вони.
Я почула, як містер Грін промовив моє ім’я, підвелася зі стільця та долучилась до черги, що вже стояла поперед мене. Тут на задніх трибунах спортзалу залунали схвальні вигуки, я озирнулась і побачила Джейкоба, який тягнув за собою Чарлі, — обидва підбадьорливо гукали. Але я змогла розгледіти лише маківку Біллі поряд із Джейковим ліктем. Я спробувала послати їм щось на кшталт усмішки.
Містер Грін закінчив зачитувати перелік прізвищ і з дурнуватою усмішкою продовжував роздавати атестати учням, які підходили й підходили до нього.
— Вітаю, міс Стенлі, — пробубонів він, коли Джес забрала свій атестат.
— Вітаю, міс Свон, — знов пробубонів він, цього разу до мене, вкладаючи атестат у мою здорову руку.
— Дякую, — у відповідь буркнула я.
Ось і все.
Я стала біля Джесики — все випускники зібралися гуртом. Навколо очей Джес були червоні плями, і вона весь час терла обличчя рукавом мантії. Вистачило секунди, щоб зрозуміти, що вона плаче. Містер Грін промовив щось, чого я не чула, але всі навколо почали кричати і щось вигукувати. Пішов дощ із жовтих капелюхів. Свій я зняла запізно і просто дозволила йому впасти на землю.
— Ах, Белло! — схлипнула Джес серед гомону та веселощів. — Не можу повірити, що ми — випускниці.
— І я не можу повірити, що все вже закінчилось! — пробубоніла я.
Вона обійняла мене за шию.
— Ти повинна пообіцяти мені, що ми не втратимо зв’язку.
Я також пригорнула її, незграбно намагаючись уникнути обіцянки.
— Джесико, я така рада, що ми знайомі. Це були чудові два роки.