— В цьому немає необхідності, — спробувала заперечити я, але він уже зник.
— Белло? — гукнув Чарлі від під’їзду до ресторану, вдивляючись у темряву.
— Я тут. Чарлі попрямував до авта, буркочучи щось про нетерплячість.
— Ну що? Як ти почуваєшся? — спитав він мене, коли ми вже їхали по шосе на північ. — Сьогодні був важливий день.
— Все добре, — збрехала я.
Він засміявся, з легкістю розкусивши мою брехню.
— Хвилюєшся через вечірку? — припустив він.
— Ага, — знов збрехала я.
Цього разу він не помітив.
— Ти ніколи їх не полюбляла, цих вечірок.
— Цікаво, від кого це в мене, — пробуркотіла я.
Чарлі всміхнувся.
— Ти справді маєш чарівний вигляд. Шкода, що я не додумався щось тобі подарувати. Вибач.
— Дурниці, тату.
— Це не дурниці. У мене таке відчуття, наче я весь час роблю не те, що повинен.
— Пусте. Ти чудово виконуєш свої обов’язки. Ти — найкращий тато в світі. І… — говорити з Чарлі про свої почуття було завданням не з легких, але я наполегливо продовжувала, прокашлявшись. — І я справді рада, тату, що вирішила жити з тобою. Це було найліпше рішення в моєму житті. Тож не хвилюйся — це на тебе просто напав післявипускний песимізм.
Він пирхнув.
— Може, і так. Але я впевнений, що в дечому я помилився. Взяти хоча б твою руку!
Я байдуже подивилась на неї. Моя рука спокійно відпочивала в темній пов’язці, на яку я рідко звертала увагу. А поламані суглоби вже більше не боліли.
— Ніколи б не подумав, що мав навчити тебе бити кулаком. Як я помилявся!
— Я вважала, ти на Джейкобовому боці.
— Не важливо, на чиєму я боці, важливо те, що коли хтось цілує тебе без дозволу, я хочу, щоб ти могла роз’яснити свої почуття і не завдати шкоди собі ж. Ти ж не тримала великий палець всередині кулака, правда ж?
— Ні, тату. Це дуже мило, хоч і дивно, але мені здається, що цей урок навряд чи став би мені в пригоді. У Джейкоба справді міцна голова.
Чарлі розсміявся.
— Наступного разу бий його в живіт.
— Наступного разу? — скептично перепитала я.
— Ах, не будь занадто суворою до хлопця, він іще молодий.
— Він нестерпний.
— Але він досі твій друг.
— Знаю, — зітхнула я. — І я справді не уявляю, що мені з цим робити, тату.
Чарлі повільно хитнув головою.
— Так. Правильне рішення не завжди лежить на поверхні. Іноді вірне рішення для однієї людини є невірним для когось іншого. Тож… зичу тобі успіхів у вирішенні цієї проблеми.
— От дякую, — сухо промимрила я.
Чарлі знов засміявся, а потім насупив брови.
— Якщо вечірка виходитиме з-під контролю… — почав він.
— Не хвилюйся про це, тату. Там будуть Карлайл та Есме. Я впевнена, що ти також можеш прийти, якщо захочеш.
Чарлі скривився, вдивляючись у ніч крізь лобову шибку авта. Чарлі «полюбляв» великі вечірки так само, як і я.
— Ну, і де тут повертати? — спитав він. — Калленам варто розчистити дорогу, нічого неможливо розібрати в темряві.
— Одразу за наступним поворотом, я гадаю, — стиснула я губи. — Ти правий, тут просто неможливо щось знайти. Аліса казала, що поклала мапу в кожне з запрошень, але все одно багато хто може загубитись, — і я миттю повеселішала на саму цю думку.
— Може, так, — сказав Чарлі, коли дорога повернула на схід. — А може, й ні.
Там, де повинна була починатися доріжка до будинку Калленів, чорна оксамитова темрява розсіювалась. Хтось огорнув усі дерева тисячами мерехтливих вогників, їх просто неможливо було проґавити.
— Аліса… — кисло промовила я.
— Приголомшливо, — вигукнув Чарлі, коли ми звернули з шосе. Освітлені були не лише ті два дерева, що росли на самому в’їзді, але й що двадцять футів новий сяючий маяк указував шлях до великого білого будинку. Всю дорогу, всі три милі, що вели до домівки Калленів.
— Вона ніколи не робить чогось наполовину, правда ж? — пробурмотів Чарлі захоплено.
— Ти точно не хочеш зайти?
— Абсолютно точно. Розважайся, доню.
— Дуже дякую, тату.
Він посміхнувся сам до себе, коли я вилізла з машини та зачинила двері. Я бачила, що він досі посміхався, коли розвертався. Зітхнувши, я рушила до східців — мені ще треба витерпіти свою вечірку.
РОЗДІЛ 17. АЛЬЯНС
— Белло?
Ззаду пролунав м’який голос Едварда. Я озирнулась і побачила, як він, із розкуйовдженим від бігу волоссям, легко застрибує на сходинку ґанку. Він одразу ж пригорнув мене, так само як і на стоянці, і знов поцілував. Той поцілунок налякав мене. В ньому було забагато напруження, занадто сильно він притиснувся своїми вустами до моїх, наче боявся, що нам залишилось зовсім мало часу. Я не могла дозволити собі думати про таке. Особливо якщо збиралась поводитись як людина наступні кілька годин.