— Я єдиний, кому дозволено тримати тебе в заручниках, пам’ятаєш? — промовив він. — Аліса піде на полювання з рештою, — він зітхнув і продовжив: — Гадаю, моя присутність там поки не потрібна.
— Ти мене викрадаєш?
Він кивнув.
Я швиденько проаналізувала ситуацію. Не буде ані Чарлі, що підслуховує внизу і частенько перевіряє, що я роблю, ані повного будинку пильних вампірів з їхнім аж занадто чутливим слухом… Будемо тільки він і я, справді самі.
— З тобою все гаразд? — запитав він, схвильований моїм мовчанням.
— Так… звісно, все, крім одного.
— Крім чого? — його очі схвильовано спалахнули. Це було дивно, але він чомусь уважав, що я ще не цілковито йому належу. Мабуть, мені потрібно висловлюватись трохи ясніше.
— Чому Аліса не сказала Чарлі, що ви їдете сьогодні ввечері? — спитала я.
Він полегшено розсміявся.
Цього разу подорож до галявини сподобалась мені набагато більше. Я досі почувалась винною, досі переживала, але вже більше не була налякана. Я могла діяти. Я бачила наперед, що трапиться, і вже майже вірила, що все буде гаразд. Едвард уже, безсумнівно, змирився з тим, що йому доведеться проґавити битву… і було важко не повірити в його слова про те, що все минеться легко. Він би не полишив своєї родини, якби не вірив у перемогу. Можливо, Аліса мала рацію, і я забагато хвилююсь.
Ми дісталися галявини останніми.
Джаспер та Еммет уже боролись — судячи з їхнього сміху, вони лише розігрівались. Аліса та Розалія марнували час, сидячи на траві та спостерігаючи за ними. Есме та Карлайл стояли осторонь, їхні голови були близько одна до одної, пальці сплетені, вони про щось перемовлялися, не звертаючи уваги на інших.
Сьогодні вночі було набагато світліше, місяць просвічував крізь тонкі хмари, і я з легкістю запримітила трьох вовків, що розташувалися по периметру рингу для тренувань, досить далеко один від одного, аби спостерігати все, що відбувається, з різних ракурсів.
Легко було зауважити і Джейкоба, я б упізнала його в будь-якому разі, навіть якби він не підняв голови і не подивився на нас, коли ми наблизились.
— А де ж решта вовкулак? — поцікавилась я.
— Їм немає потреби бути тут. Одного було б достатньо, але Сем не довіряє нам настільки, щоб відіслати Джейкоба самого, незважаючи на те, що той хотів піти сам. Квіл та Ембрі його незмінні… я гадаю, можна назвати їх його поплічниками.
— Джейкоб довіряє тобі.
Едвард кивнув.
— Він вірить у те, що ми не збираємось його вбивати. Не більше.
— Ти братимеш сьогодні участь? — вагаючись, поцікавилась я. Знала-бо, що для нього не брати участі майже так само важко, як для мене — залишатися осторонь. А може, і важче.
— Я допомагатиму Джасперу, коли йому буде потрібно. Він хоче потренувати нерівні групи, навчити всіх, як поводитись, коли атакуючі переважають чисельно.
Він знизав плечима.
І нова хвиля паніки зруйнувала моє коротке відчуття впевненості.
Перволітків іще й досі було набагато більше. А я лише збільшувала нерівність. Я дивилась на поле, намагаючись приховати свою реакцію.
Але це було не те місце, куди варто дивитися, коли я брехала сама собі, намагаючись переконати себе ж, що все вийде так, як мені хочеться. Тому що коли я відвела очі від Калленів, від видовища їхньої іграшкової боротьби, яка перетвориться на справжню та смертельно небезпечну уже за кілька днів, Джейкоб упіймав мій погляд і посміхнувся.
Це був такий самий вовчий вищир, як і напередодні, а його очі були такими самими проникливими, як і коли він був людиною.
Важко було повірити в те, що не так давно вовкулаки здавались мені жахливими, через них я втратила сон, бо бачила жахіття.
Без підказки я могла розрізнити, хто з них Ембрі, а хто Квіл. Тому що Ембрі — то був, очевидячки, худий сірий вовк із темними плямами на спині, що сидів і терпляче спостерігав за подіями, а от Квіл, шоколадний із трохи світлішою мордою, постійно смикався, наче бажав приєднатися до тренувальної бійки. Вони не були чудовиськами, навіть у вовчій подобі. Вони були друзями.
Друзями, що й близько не здавалися такими ж непереможними, як Еммет і Джаспер, котрі рухались швидше, ніж атакує кобра, особливо коли місячне світло відбивалося на їхній міцній, ніби граніт, шкірі. Друзі, які, здавалось, не до кінця усвідомлюють, на яку небезпеку вони наражаються. Друзі, які й досі були смертними. Друзі, що можуть стекти кров’ю. Друзі, що можуть померти…
Едвардова впевненість була переконливою, тому що він насправді не дуже хвилювався за свою родину. Але чи зачепить його, коли щось станеться з вовкулаками? Чи є в нього підстави бути стурбованим через це, якщо сама така можливість його не хвилює? Самовпевненість Едварда тільки стала приводом для моїх нових побоювань.