— Не настільки людина, як Майк, — сказала я безжально. — Ти досі вважаєш, що це найважливіший пункт?
— Нас не можна порівнювати, — Джейкоб не відводив погляду від сірих хвиль. — Я цього не вибирав.
Я засміялася, не вірячи власним вухам.
— А Едвард, на твою думку, вибирав? Він знав про те, що відбувається, не більше за тебе. Він же не підписувався на це.
Джейкоб покивав головою короткими швидкими рухами.
— Знаєш, Джейкобе, ти страшенний лицемір — гадаєш, якщо ти вовкулака, то це тебе виправдовує.
— Нас не можна порівнювати, — повторив Джейкоб, дивлячись на мене спідлоба.
— Не розумію, чому ні. Ти міг би ставитися до Калленів з трошки більшим розумінням. Ти навіть не уявляєш, які вони хороші зсередини, Джейкобе.
Він іще більше насупився.
— Вони не повинні існувати. Їхнє існування суперечить законам природи.
Я зупинила на ньому пильний погляд, недовірливо звівши брову. Він помітив не одразу.
— Що?
— Якщо говорити про протиприродне… — натякнула я.
— Белло, — повільно мовив він. Його голос змінився. Подорослішав. Я відчула, що Джейкоб раптом став говорити так, наче був набагато старший за мене — як батько або учитель. — Я таким народився. Це частина того, ким я є, ким є моя родина і всі ми як плем’я. Саме тому ми всі ще досі живі. Але незважаючи на це, — він зиркнув на мене — погляд його чорних очей неможливо було прочитати, — я все ж людина.
Він узяв мою руку і притис до своїх гарячково палаючих грудей. Крізь футболку я відчувала, як під моєю долонею ритмічно б’ється його серце.
— Нормальні люди не можуть так стрибати на мотоциклах, як ти, — він легенько усміхнувся. — Нормальні люди тікають від почвар, Белло. А я ніколи не говорив, що нормальний. Я просто людина.
Сердитися на Джейкоба і далі було неможливо. Забравши руку з його грудей, я всміхнулася.
— Як на мене, ти зараз дуже схожий на людину, — мовила я.
— Я почуваюся людиною, — він подивився крізь мене, блукаючи поглядом десь далеко. Його нижня губа затремтіла, і він сильно її прикусив.
— О Джейку, — прошепотіла я, простягаючи до нього руку.
Саме за цим я сюди прийшла. Саме заради цього я витримаю будь-який прийом, який чекає на мене вдома. Бо за облудою гніву та сарказму було видно, що Джейкоб страждає. І зараз це можна було прочитати в його очах. Я не знала, як йому допомогти, але знала, що маю спробувати. Це було більше, ніж просто борг перед ним. Бо його біль був і моїм болем. Джейкоб став частинкою мене, і наразі цього було не змінити.
РОЗДІЛ 5. ІМПРИНТИНГ
— То як справи, Джейку? Чарлі казав, що у тебе зараз скрутні часи… Є зміни на краще?
Його тепла рука діткнулася моєї.
— Все не так погано, — сказав він, але глядів убік.
Він повільно пішов назад до стовбура-лавочки, дивлячись під ноги на різнокольорові камінці, й потягнув і мене за собою. Я присіла на наше дерево, а він опустився поруч на мокрий кам’янистий берег. Мабуть, так йому було легше ховати обличчя. Він узяв мене за руку.
Я почала балакати, аби заповнити тишу.
— Скільки часу минуло, відколи я тут була востаннє! Мабуть, я багато чого проґавила. Як Сем з Емілією? А Ембрі? А Квіл?…
Я зупинилася на півслові, згадавши, що Джейкобів друг Квіл був делікатною темою.
— А, Квіл, — зітхнув Джейкоб.
Значить, це сталося — Квіл приєднався до зграї.
— Мені шкода, — промовила я.
Але на моє здивування, Джейкоб пирснув.
— Лише йому цього не кажи.
— Що ти маєш на увазі?
— Квілу не потрібне співчуття. Якраз навпаки — він почувається пречудово. Він у захваті.
Я відчувала, що нічого не розумію. Всі інші вовки були страшенно засмучені через те, що їхній товариш розділить їхню долю.
— Як же так?
Джейкоб підвів голову і з усмішкою подивився на мене.
— Квіл гадає, що це найкрутіша річ, яка з ним сталася. Частково через те, що нарешті стало зрозуміло, що ж відбувається. І він дуже радий, що знову з усіма дружить — тепер уже, так би мовити, зсередини, — Джейкоб знову пирснув. — Але не варто дивуватися. Це так схоже на Квіла.
— Йому це подобається?
— Чесно кажучи… як і більшості з хлопців, — поволі зізнався Джейкоб. — Звісно, у цьому є свої переваги — швидкість, свобода, сила, відчуття… родини. Ми з Семом єдині, хто почувався через це нещасними. Сем давно це пережив, а я от… на стадії пелюшок, — Джейкоб засміявся сам до себе.
Як же багато я не знала!
— А чому ви з Семом не такі, як решта? А що пережив Сем? А чому це з ним сталося? — питання сипалися з мене без жодної перерви на відповіді, і Джейкоб знову засміявся.