У темряві стіна більше не була дзеркалом, що відтворювало кімнату. Тепер за вікном у сяйві місяця світилися хмари. Коли очі призвичаїлися, я побачила, як у розсіяному світлі мерехтять верхівки дерев і блискотить маленький клаптик річки. Я дивилася на це сріблясте світло, допоки повіки не поналивалися свинцем.
Хтось тихо постукав у двері.
— Чого тобі, Алісо? — просичала я і вже приготувалася до оборони, уявляючи, як вона сміятиметься, побачивши моє саморобне ліжко.
— Це я, — лагідно сказала Розалія, відчинивши двері настільки, щоб сріблясте сяйво торкнулося її бездоганного обличчя. — Можна увійти?
РОЗДІЛ 7. НЕЩАСЛИВИЙ КІНЕЦЬ
Вона зволікала, стоячи у дверях, із виразом нерішучості на своєму неймовірно хорошому обличчі.
— Звичайно, — промовила я високим від здивування голосом. — Заходь.
Мій шлунок знервовано скрутився, коли єдина з Калленів, хто мене недолюблював, тихо зайшла і сіла поряд зі мною, і нікого не було поруч. Я намагалася здогадатися, чому це їй закортіло мене навідати, але на гадку нічого не спадало.
— Ти не проти поговорити зі мною кілька хвилин? — запитала вона. — Сподіваюся, я тебе не розбудила? — вона перевела очі з розстеленої постелі на канапу.
— Ні, я не спала. Певна річ, давай побалакаємо.
Цікаво, чи почула вона в моєму голосі тривогу так само чітко, як і я?
Вона легко засміялася, і це прозвучало, наче хор дзвіночків.
— Едвард так рідко залишає тебе саму, — сказала вона. — Тож я вирішила, що треба не проґавити нагоди.
Що таке вона хотіла сказати, що не можна було говорити в присутності Едварда? Мої руки нервово жмакали краєчок покривала.
— Будь ласка, не подумай, що я безсоромно пхаю носа в чужі справи, — пролепетала Розалія лагідним і майже благальним голосом. Вона склала руки на колінах і не відривала від них погляду весь час, поки говорила. — Я знаю, що чимало разів ображала тебе в минулому, і не хочу цього повторювати.
— Не хвилюйся, Розаліє. Я не ображаюся. Про що ти хотіла погомоніти?
Вона знову засміялася, дивно ніяковіючи.
— Я хотіла розказати, чому, на мою думку, тобі слід залишатися людиною — чому я б залишилася людиною на твоєму місці.
— О!
Вона усміхнулася, почувши мій вражений голос, а потім зітхнула.
— Чи Едвард розповідав тобі, що призвело до цього? — запитала вона, обводячи жестом своє чудове безсмертне тіло.
Я повільно кивнула, несподівано спохмурнівши.
— Він сказав, що з тобою сталося щось приблизно таке, як зі мною у Порт-Анджелесі, лише тебе не було кому врятувати.
(Мене пересмикнуло на той спогад).
— І це все, що він тобі розповів? — запитала вона.
— Так, — спантеличено відказала я. — А було ще щось?
Вона звела на мене погляд і всміхнулася. То була сувора гірка усмішка, але все ж чарівна.
— Так, — сказала вона. — Було ще дещо.
Я чекала, поки її погляд блукав за вікном. Здавалося, вона намагається заспокоїтися.
— Послухаєш мою історію, Белло? У неї нещасливий кінець, але у кого з нас щасливий? Якби було інакше, ми б зараз лежали під могильними плитами.
Я кивнула, хоча нотки в її голосі мене лякали.
— Я жила у цілком іншому світі, аніж ти, Белло. У моєму людському світі все було набагато простіше. Був тисяча дев’ятсот тридцять третій рік, мені було вісімнадцять, і я була вродлива. Моє життя було ідеальним.
Вона подивилася на сріблясті хмари за вікном, блукаючи думками десь далеко.
— Мої батьки були типовими представниками середнього класу. Батько мав стабільну роботу в банку, чим він — зараз я це розумію — надзвичайно пишався. Він приписував свій успіх вродженим здібностям і важкій роботі, а не щасливому випадку. Я все сприймала як належне: вдома нам здавалося, що Велика депресія — це лише надокучливі чутки. Звісно, я бачила і сіромах, яким пощастило менше. Завдяки батьку в мене склалося враження, що вони самі винні у своїх негараздах.
Завданням моєї мами було утримувати будинок, мене і двох моїх братів у бездоганному ладі. Без сумніву, я була її улюбленицею і стояла на першому місці. Тоді я цього не усвідомлювала, але смутно відчувала, що батькам завжди не вистачало того, що вони мали, навіть якщо цього було більш ніж достатньо. Вони хотіли більшого. Хотіли посісти чільне місце у суспільстві: честолюбці — назвали б ви їх. Моя краса була для них справжнім подарунком. Вони вбачали в ній набагато більше можливостей, ніж я.