Вони не були задоволені, але я була. Мені дуже подобалося бути собою, Розалією Гейл. Я раділа, коли чоловіки дивилися на мене, куди б я не йшла, відколи мені виповнилося дванадцять. Насолоджувалася, коли мої подружки заздрісно зітхали, торкаючись мого волосся. Почувалася щасливою, коли мама пишалася мною, а тато охоче купував мені гарненькі сукні.
Я знала, чого хотіла від життя, і здавалося, ніхто не може мені в цьому завадити. Я хотіла, щоб мене кохали, обожнювали. Воліла грандіозного весілля, з морем квітів, і щоб усі в місті дивилися, як я іду в церкві по проходу з татом під руку, і гадали, що нічого чарівнішого вони в житті не бачили. Обожнювання було для мене як повітря, Белло. Я була дурною шелихвісткою, але щасливою, — вона усміхнулася, задоволена висловленою самооцінкою.
— Піддавшись упливу своїх батьків, я прагнула матеріального достатку. Мені кортіло мати великий будинок із модними меблями, в якому б хтось прибирав, і сучасну кухню, на якій би хтось варив. Як я вже сказала — шелихвістка. Молода і зовсім недалека. І я не бачила жодної причини, щоб цього всього не мати.
Але кілька речей, яких мені хотілося, були більш значущими. Особливо одна річ. У мене була близька подруга на ім’я Віра. Вона вийшла заміж зовсім юною — в сімнадцять років. Її чоловіком став хлопець, за якого мої батьки ніколи б мене не віддали, — тесля. За рік у них народився син, гарненький маленький хлопчик, із ямочками на щічках та чорними кучериками. Вперше у своєму життя я заревнувала…
Вона подивилася на мене своїми бездонними очима.
— То були інші часи. Мені було стільки ж, як тобі, але я почувалася готовою до цього. Я палко мріяла про власного малюка, про будинок і чоловіка, який цілував би мене, повертаючись додому з роботи, — як у Віри. Лише дім у моїй уяві був зовсім не таким…
Мені було важко уявити той світ, який знала Розалія. Її історія здавалася мені радше казкою, аніж бувальщиною. Трохи шокована, я усвідомлювала, що це дуже скидалося на той світ, який пізнав Едвард у свої людські часи, світ, у якому він виріс. Невже мій світ здається йому таким самим незбагненним, як мені — світ Розалії? Так подумала я, поки Розалія мовчала. Потім вона зітхнула і продовжила розповідь, але голос її змінився — туга зникла.
— У Рочестері мешкала одна королівська родина — Кінги — отака-от іронія. Ройсу Кінгу належав банк, у якому працював мій батько, і що другий по-справжньому прибутковий бізнес у місті. Ось як його син, Ройс Кінг Другий, — (її рот скривився на цьому імені, яке вона процідила крізь зуби), — побачив мене вперше. Він збирався перебрати на себе управління банком і почав вивчати, як працюють різні співробітники. Два дні потому моя мати навмисно забула дати батькові з собою на роботу обід. Пам’ятаю, як я розгубилася, коли вона наполягла, щоб я одягла свою білу органзову сукню, підібрала волосся і пішла до банку…
Розалія невесело засміялася.
— Я не помітила, що Ройс по-особливому на мене дивився. Усі на мене дивилися. Але того вечора принесли перші троянди. Щовечора, коли він до мене залицявся, він посилав мені букет троянд. Моя кімната була заставлена ними. Дійшло до того, що я пахла трояндами, коли виходила з дому.
Ройс був симпатичний. У нього було трохи світліше за моє волосся, блакитні очі. Він говорив, що мої очі схожі на фіалки, і невдовзі став присилати мені ці квіти разом із трояндами.
Сказати, що мої батьки поставилися схвально, — це нічого не сказати. Це було все, про що вони мріяли. І Ройс, здавалося, був усім, про що мріяла я. Казковий принц, який прийшов, щоб зробити мене принцесою. Усе, чого я хотіла, а мені й не треба було більше. Ми заручилися після двомісячного знайомства.
Ми небагато часу проводили наодинці. Ройс казав, що у нього багато роботи, а коли ми були разом, то йому подобалося, щоб люди дивилися на нас і бачили, як я тримаю його під руку. І мені це подобалося. Було багато вечірок, танців, гарних суконь. Коли ти Кінг, перед тобою розчиняються всі двері й червоні доріжки розстилаються тобі назустріч.
Ми недовго були заручені. Справа рухалася до шикарного весілля. Це було саме те, чого я бажала. Я була цілковито щасливою. І більше не заздрила Вірі, коли приходила до неї. Я уявляла своїх світловолосих дітей, які граються на моріжку маєтку Кінгів, і співчувала їй…
Несподівано Розалія перервалася, клацнувши зубами.
Це відірвало мене від історії, і я збагнула, що біда вже недалеко. Щасливого кінця не буде, як вона й обіцяла. Може, тому в ній відчутно більше гіркоти, ніж у решті Калленів, — бо у неї було все, чого вона прагнула, коли її людське життя обірвалося.